ви пропадали? – завуркотіли вони підхмеленими голосами. – Нас уже тут почали знімати.
– Скільки давали? – поцікавився я.
– Що за жарти?
– Я просто хотів сказати, що даю на карбованця більше.
– Йди в баню.
– Подарунок! – сказав Тенгіз і простягнув їм по дезодоранту.
У нагороду нам дісталися цьомчики, та ситий любов'ю не будеш, і ми взялися наминати. Наталя, здавалося, вже змирилася з тим, що переїзд до Югославії з технічних причин не відбудеться, і зосередилася на грузинові.
Я помітив, що попри наш столик уже кілька разів пройшовся якийсь хлопець, щоразу уважно нас обстежуючи.
– Ти помітив? – штурхнув я Тенгіза.
– Ну і що? – стенув той плечима.
– Не знаю. Мені здається, що він нами цікавиться.
У ту ж хвилю хлопець знову пройшов повз нас і ледь помітним рухом кинув недопалок цигарки в Тенгізів келих. Ми не відразу второпали, що сталося.
– Ой! – зойкнула Наталя.
– Ах сука! – спалахнув мій кумпель і зірвався з місця.
Хлопець тим часом уже покидав залу ресторану. Грузин зірвався з-за столу і рвонув навздогін. Хвильку повагавшись, я вчинив те саме. Так за тим хлопцем ми і вилетіли з ресторану, але тільки для того, щоб умить опинитися в оточенні трьох збуїв.
О-о-ой, подумалося мені, здається, нас будуть бити. Про всяк випадок я втягнув живота і зціпив зуби, щоби не повилітали. Тенгіз опустив праву руку в кишеню, де у нього лежав самовикидний ножик. Раптом у темряві пролунав чийсь знайомий голос:
– Це вони, забирайте.
Кому цей голос належав, я згадати не міг. Нас повели попід руки через дорогу, і на всі наші смикання відповідали мовчанкою. Пройшовши метрів сто, опинилися перед дверима з табличкою «Міліція». Мені відразу відлягло від серця, і я розціпив зуби.
– Що таке? Куди ви нас ведете? Що ми зробили?
Нас заштовхали всередину. У кімнаті за столом сидів капітан і читав газету. З-за спини знову пролунав знайомий голос:
– Попалися голубчики.
Я озирнувся й упізнав одного з тих міліціонерів, котрі патрулювали трасу. Був рудий з червоним обличчям. Капітан ковзнув по нас поглядом, сповненим глибокого смутку.
– Сідайте.
– Які до нас претензії? – спитав Тенгіз.
Капітан усміхнувся.
– Де товар?
– Який товар?
– Таваріщ не по-о-онял, – похитав капітан головою і подивився на мене: – Може, ти скажеш, де товар?
– Та я в очі не бачив ніякого товару.
– От інтересно! Коли поляки вигружалися зі своєї машини, ми за ними наблюдали. Там були дві величезні торби, набиті, як камінь. А коли ми недавно завітали до їхнього номера, торби зникли, хоча в ресторан вони спустилися з порожніми руками.
– То ви побували в номері за їхньої відсутності? – спитав Тенгіз.
– Робота
