і щедра країна, казав Стефан, а відтак тихо додавав, що росіяни вже скупили всю Болгарію.
Автомобіль Стефан залишив на безкоштовній стоянці в новому місті, і ми пішки подалися в старе місто. Стефан був нам за гіда, і ми довго блукали вузькими вуличками, милувалися вцілілими будинками, затишними двориками, руїнами давніх храмів і давньоримського театру, заглядали в різні крамнички. Коли ж запропонували Стефанові разом пообідати, він категорично відмовився, але додав, що залюбки випив би з нами кока-коли, отож ми вирішили з дружиною піти на каву. Сиділи на терасі ресторану й смакували запашним напоєм, а Стефан пригублював пляшку кока-коли. Поряд синіло море й виднілися кораблі, і навіть лайнер «Україна» з рідної України був пришвартований до пристані.
Ми розмовляли про різні дрібниці й сміялися, а я все думав про Стефана і його прив'язаність до Великого Тирнова, Поморія, старенького «пежо», брата і сучки Лізи. Невидимі ланцюги приковували чоловіка до всього, що оточувало його, немов Галерника до ґалери, через що він видавався мені страшенно нещасним. – А хіба ми чимось відрізняємося від нього? – питав я себе. – Ми ж так само живемо, прив'язані до свого міста, дому, роботи, родини, але ніхто з нас не відчуває себе від цього нещасливим?
– А найгірше те, – несподівано сказав Стефан, – що мені перестали снитися сни.
І тут він згадав про давньоримський фонтан, якого ми ще не бачили. З нього й досі люди п'ють воду! – захоплено сказав Стефан, і ми неодмінно повинні попробувати її.
П'ючи воду, я чомусь згадував чорний пісок на узбережжі, який гоїть рани, але, виявляється, не всі…
Опубліковано в книзі: Василь Ґабор. Про що думає людина: Візії та невигадані історії. – Львів Л А «Піраміда», 2012.
© В. Ґабор, 2012
Марина и Сергей Дяченко
Феникс
– Восстанет, на что спорим?
– Нифига не восстанет.
– Так спорим?
– Не восстанет!
– Давай зажигалку. На что спорим, ну?
На заднем дворе школы, позади поросшей травой спортплощадки, трое мальчишек поджигали феникса. Он вспыхивал, окутывался красными языками и распадался пеплом, чтобы через секунду восстать и появиться снова – живым и здоровым, с железной цепочкой на лапе.
Цепочка не горела и не распадалась. Старший из мальчишек держал другой ее конец, затиснув в кулаке.
Где-то за спортплощадкой, у бетонного забора, вспыхивало и гасло красное зарево. Дима сидел за последней партой у окна; места трех одноклассников пустовали. Вчера Длинный хвастался, что отец добыл ему феникса…
– Греков, ты слушаешь?
– Да, Ирин-Антоновн.
– Так смотри на меня, а не в окно! Будущее воскресенье – день Выбора, ты знаешь?
– Да.
Ирина Антоновна вздрогнула и пригляделась внимательнее. Потом нахмурилась, будто
