тут, як укопаний. Я одягнусь і вийду, трохи поговоримо. То як?…
– Гаразд, – відповів Лев.
– А тепер повторіть мені, що ви маєте робити? – приглядалася Марі до Левових очей, які наввипередки то жахали порожнечею, то видавали такі кольорові світи, що її лікарський досвід був безсилий збагнути, що діється.
– Стояти як укопаний, – відрапортував Безрукий.
– Правильно, – всміхнулась Марі і полегшено видихнула.
11
Ніч утікала, як ошпарена. Її давно вже так ніхто не вимучував, навіть у Новий рік. Через обох божевільних балакунів вона за всю зміну не здрімнула – шеф казав не зводити з них очей. Тому, підстерігши, як заспаний ранок ступив на поріг офісу, швидко здала завчасу підготовлений письмовий звіт про побачене й почуте – і гайда відпочивати. Чого доброго, наступної зміни знову доведеться слухати про безруких привидів та рудих слідчих, а з тих теревенів може поїхати дах. Чи, може, шеф хоче відправити її на пенсію та сам підстроїв той цирк? – спросоння майнула зрадлива думка. Може, знайшов молоду, повну сил нічку, а її, спрацьовану, хоче сплавити?…
Сон випарувався, наче вранішній туман. Ніч спохмурніла, настрій пропав, сили зникли. Не вгледіла власної голови, допустила до неї думку-кровопивцю, що своїми щупальцями вмить зачепилася за звивини, і про відпочинок тепер можна забути. Тепер ніч в муках чекатиме наступної зміни, щоб переконатися, що шеф нічого злого не надумав… Втратила пильність лише на долю секунди – і має. Ворог не спить, він лишень чекає, щоб прослизнути в голову і витворяти там, що хоче. Такі тепер мудрі технології. Не треба нікого сікти мечами, вішати, стріляти, труїти, душити газами та катувати атомом, треба тільки залізти в голову і там спокійно керувати. Бо все живе найбільше в світі вірить своїй голові, думаючи, що голова – своя. А насправді?…
– Вам не здається, що ніч дуже сердита? – запитала Марі, коли перші проблиски сірого зимового ранку підкрадалися до будинку, де жив Безрукий.
– Ранок теж не втішений, – мовив Лев і напрочуд серйозно запитав хвилясту лікарку: – Я псих?
Марі зразу перетворилася з красивої жінки в холодного фахівця.
– Думаю, так, – відповіла Марі Шмідт після короткої паузи. – Хоча… є ще в мене одне припущення, що повзає по лезу здорового глузду. Й поки що здоровий глузд не спустив з нього дух, бо… – лікарка зам’ялася, її «бо» мало пройти перевірку на власноруч придуманому нею детекторі брехні – Левові доведеться трохи потерпіти. Тим більше, до того йому не звикати.
Безрукий вчепився за «бо», як за рятівну соломину.
– Ви недоказали, – натякнув увічливо з такою нетерплячкою, аж лікарці здалося, що він зараз втратить контроль над собою, зірветься й трощитиме все підряд своєю здоровою катівською рукою та обрубком, закованим у гіпс. І все летітиме шкереберть, як у фільмах про кінець світу… Але її безрукий велетень не чіпатиме, у Марі не було ні мікрограма страху – страшний велетень повністю підвладний її волі.
– Бо мені треба побачити ваші листи, – врятувала ситуацію лікарка.
