дзиґар на ратуші шість разів ударив свої три ноти.
– Затишний заклад, – мовила Теа роззираючись. Ресторація добре проглядалася, столик стояв біля вікна, що виходило на вулицю. З прихованих динаміків лунала заледве чутна медитаційна музика у стилі нью-ейдж.
– Я хотів повечеряти у надзвичайному оточенні, – відповів Юн, розгортаючи меню. – Що ти замовиш?
Погляд Теа несміливо бігав рядками у меню.
– Найперше замовлю води.
Теа пила чимало води. Юн знав, що це мало якийсь стосунок до діабету та нирок.
– Дійсно непростий вибір, – мовила вона. – Все видається смачним.
– Але ж усе меню не з’їси.
– Не з’їси.
Юн ковтнув слину. Фраза вихопилась мимохіть. Він нишком глянув на Теа. Вона явно нічого не зауважила.
Раптом вона підвела голову:
– Власне, що ти мав на увазі?
– Ти про що?
– Щодо всього меню. Ти прагнув щось сказати, Юне. Я ж знаю тебе, що саме то було?
Він знизав плечима:
– Ми ж домовились, що ще до заручин все розповімо одне одному, хіба ні?
– То й що?
– Чи ти справді розповіла мені… все?
Вона з досадою зітхнула:
– Звісно, Юне. У мене ні з ким нічого такого не було. У тому сенсі.
Утім, у погляді дівчини та на обличчі він зауважив дещо, чого раніше не помічав. Маленький м’яз коло кутика рота напружився, ніби бленда враз затулилася. І він не стримався:
– З Робертом теж?
– Що?
– З Робертом. Я пригадую, як ви фліртували того першого літа в Естгорі.
– Я мала чотирнадцять років, Юне.
– То й що?
Спочатку у її погляді проступила недовіра. Потім він ніби пішов усередину, згас, вона віддалилася від нього. Юн схопив її руку, нахилившись до неї, прошепотів:
– Пробач мені, пробач, Теа. Я й сам не второпаю, що зі мною вдіялось. Я… забудьмо про моє питання, добре?
– Що замовлятимете?
Обидва глянули на офіціанта.
– Свіжу спаржу на перекуску, – мовила Теа, віддаючи йому меню. – Й шатобріан з білими грибами на головну страву.
– Чудовий вибір. Чи можу порадити вам прекрасне, до того ж годяще для цих страв, вино, яке ми щойно отримали?
– Порадити ви можете, але я б залюбки випила води, – сяйливо посміхнулася Теа. – Багато.
Юн глянув на неї, захоплюючись її вмінням приховувати власні почуття.
Коли офіціант пішов геть, вона глянула на Юна:
– Якщо вже ти скінчив допитувати мене, то що скажеш щодо себе самого?
Юн криво посміхнувся, похитав головою.
– У тебе ніколи не було дівчини. Навіть у Естгорі.
– А знаєш, чому? – Юн накрив її руку своєю долонею.
Вона похитала головою.
