він мало не щовечора почав затримуватися на роботі? Можливо, вона почала палити, тому що була нещаслива? А чи була вона нещаслива? Вони ніколи не сварилися. Правда, майже і не спали разом, але Андерс пояснив це непомірною завантаженістю на роботі, й тему було закрито. Не те щоб їй цього сильно не вистачало. У ті рідкісні рази, коли вони займалися сексом, їй здавалося, що він не з нею. А якщо так, значить, і їй бути з ним необов’язково.
Проте вони не сварилися. Ніколи. Андерсу не подобалося, коли підвищують голос.
Вібекке подивилася на годинник. Чверть на шосту. Чому він не йде? Зазвичай він попереджав, що затримається. Вона погасила недокурок, і той полетів на задній двір. Обернувшись до плити, вона подивилася на картоплю. Спробувала виделкою найбільшу картоплину. Майже готова. На поверхні киплячої води плавали маленькі чорні згустки. Цікаво, це від картоплі чи від каструлі?
Вібекке намагалася згадати, що готувала в ній минулого разу, але тут відчинилися вхідні двері. Вона почула в коридорі важке дихання і шум черевиків, що відлітають у куток. Андерс увійшов до кухні й відчинив холодильник.
– Що? – запитав він.
– М’ясна запіканка.
– Ясно… – Інтонація раптом пішла вгору, поставивши після слова знак питання.
Вона знала, що він має на увазі: «Знову м’ясо? А може, слід частіше готувати рибу?»
– Добре, – сказав він невиразно і схилився над каструлею.
– Що ти робив? Ти увесь промок від поту!
– Сьогодні немає тренування, і я проїхався на велосипеді до Согне-фіорду і назад. А що це у воді плаває?
– Не знаю, – відповіла Вібекке. – Сама щойно побачила.
– Не знаєш? А хіба ти не вчилася на кухаря?
Він блискавичним рухом схопив один зі згустків великим і вказівним пальцями і скуштував на смак. Вона дивилася на його потилицю, на негусте темне волосся, яке спочатку так їй подобалося, підстрижене, доглянуте, зачесане на проділ. Він мав такий надійний вигляд, був таким упевненим у собі. Як людина з великими планами на майбутнє. Причому не лише на своє.
– Ну і на що схоже? – запитала вона.
– Ні на що, – відповів він, як і раніше роздивляючись плиту – На яйце.
– Яйце? Але я ж мила цю каструлю… – Вона раптом замовкла не договоривши.
Він обернувся:
– Що таке?
– Дивися, капає. – Вона показала на його голову.
Він наморщив лоб і провів рукою по потилиці. Потім, ніби по команді, вони разом задерли голови й подивилися на стелю. На ній висіли дві краплі. Короткозора Вібекке навряд чи помітила б їх, якби вони були чистими та прозорими, але вони такими не були.
– Здається, у Камілли потоп, – сказав Андерс. – Подзвони їй, а я сходжу за консьєржем.
Вібекке подивилася на стелю. І на каструлю з чорними згустками. Серце знову забилося в скаженому темпі.
– О
