непосидючих шибеників, маючи під рукою тільки колоду карт, – завдання не з легких.
Б’ярне Мьоллер простягнув ноги, почухав за вухом і, вислухавши повідомлення, запитав:
– Як виявили труп?
– Вода потекла на сусідів, – відповів черговий. – Сусід із консьєржем довго дзвонили в двері, ті були незачинені, й вони увійшли.
– Доведеться відправити туди людей.
Поклавши трубку, Мьоллер зітхнув і почав вивчати список особового складу, проводячи пальцем по товстому склу на столі. Половина відділу була відсутня. Так бувало щороку в сезон відпусток. Але жителі Осло зовсім не опинялися через це в більшій небезпеці, тому що злочинці в липні теж влаштовували собі відпустку, отож на цей місяць у відділі з розслідування насильницьких злочинів традиційно припадала пора затишшя.
Палець Мьоллера зупинився на Беаті Льонн. Він набрав номер служби криміналістичної експертизи на Кйольберг-гате. Трубку не брали. Мьоллер дочекався, поки сигнал переведуть на комутатор.
– Беата Льонн у лабораторії, – відповів високий голос.
– Мьоллер із кримінального відділу. Зв’яжіться з нею.
Пауза. Голос належав Карлу Веберу, начальнику служби, тепер уже пенсіонерові. Він переманив до себе Беату Льонн із відомства Мьоллера, який розцінював цей випадок як підтвердження теорії неодарвіністів: єдине прагнення індивіда – в збільшенні числа собі подібних. Вебер, очевидно, вважав, що його і Беати Льонн генетика сильно збігаються. Звичайно, з першого погляду могло здатися, що між ними, великодосвідченим буркотуном Карлом Вебером і тихою сірою мишкою Льонн, яка зовсім нещодавно закінчила поліцейську академію та червоніла, варто було з нею заговорити, немає нічого спільного. Але професійні гени у них точно були ідентичними. Обоє належали до того типу пристрасних мисливців, яким досить учути здобич, щоб забути про все на світі, зосередити увагу на якійсь технічній зачіпці, доказі, відеозаписі, туманному повідомленні, і у результаті вони дійдуть того чи іншого висновку. Злі язики стверджували, що Вебер і Льонн нормально почуваються тільки в лабораторії, а не серед людей, де психологічні навички слідчого все-таки важливіші, ніж сліди взуття й частинки ниток із одягу.
Щодо лабораторії Вебер і Льонн були згодні, а ось про сліди і нитки готові були посперечатися.
– Льонн.
– Привіт, Беато! Б’ярне Мьоллер. У тебе є час поговорити?
– Ні. А в чому справа?
Мьоллер коротко розповів про подію і дав їй адресу.
– Направлю туди ще кілька моїх хлопців, – додав він.
– Кого?
– Кого знайду. Всі ж у відпустках. – Поклавши трубку, Мьоллер повернувся до списку.
Вказівний палець зупинився на Томі Волері.
У графі відпусток місяць проставлений не був. Утім, цьому Б’ярне Мьоллер і не здивувався. Йому іноді здавалося, що інспектор Том Волер узагалі ніколи не бере відпусток і майже
