що, мовляв, арештант навернувся зі старих сходів, що ведуть униз, до камери попереднього ув’язнення, від чого й отримав кілька синців.
Газети були безжалісними. Прізвисько, яке йому колись дали – Залізний Рафто, – було, звісно, не найоригінальнішим, але саме тому зустрічалося не надто часто. А тепер воно набуло нового змісту. Журналісти взяли інтерв’ю у більшості його давніх ворогів по обидва боки закону, а вже ті, звісно, як могли, роздули всі звинувачення. Отож, коли дочка Рафто прийшла зі школи в сльозах і сказала, що її дражнять «залізними сходами», дружина інспектора заявила, щоб він не чекав, що вона сидітиме та дивитиметься, як через нього всю сім’ю поливають брудом. Ну а він, як це часто бувало, трохи втратив самовладання, після чого вона забрала дочку і цього разу до нього не повернулася.
Але і в цей непростий час він не забував, хто він є. Залізний Рафто. А коли карантин скінчився, він ушкварив на повну та працював день і ніч, щоб повернути втрачені позиції. І хоча успіх був на його боці, йому не вдалося змусити всіх – і колег, і журналістів – забути про те, що вони так відчайдушно намагалися довести. Усі добре пам’ятали фотографії побитих людей у наручниках. Але він їм ще покаже. Він доведе, що Герт Рафто – не та людина, яка дозволить себе закопати передчасно. Що місто там, унизу – його місто і належить йому, а не цим тюхтіям-неробам, які вважаються спецами з соціальних проблем і сидять по своїх кабінетах, висолопивши язики – такі довгі, що впору дістають аж до сідниць місцевих депутатів та всіляких журналюг.
– Сфотографуйте і займіться упізнанням, – наказав Рафто криміналісту з фотоапаратом.
– Та хто ж зможе таке упізнати? – показав на труп пальцем молодик.
Його тон Герту не сподобався.
– Хтось напевно вже заявив або от-от заявить, що зникла його жінка. Треба зіставити. Зрозуміло, салаго?
Рафто піднявся на вершину й звідти поглянув на те, що тільки через бажання підкреслити різницю у висоті називали «плато». Його погляд ковзнув довкола й зупинився на пагорбі неподалік, на вершині якого стояло щось, що здалека нагадувало людську постать. Фігура не рухалася. Може, з каміння? Рафто зіщулився. Він тут бував тисячі разів – гуляв із донькою та дружиною, – але ніякої піраміди не пригадує. Він спустився до фунікулера, перекинувся кількома словами з водієм і позичив у нього бінокль. За п’ятнадцять секунд він побачив, що це ніяка не піраміда, а три здоровезні снігові кулясті оберемки, які хтось поклав один на один.
Гертові Рафто ніколи не подобався район Ф’єлльсиден. Він не розумів, що вже такого «мальовничого» у тутешніх хатинках – без теплоізоляції, з крихітними потаємними сходами та підвальчиками, куди ніколи не проникає сонячне світло. Але хатинки ці розкупали дітки багатіїв за чималі гроші: модники гналися за старовинним бергенським житлом, а самі усе там так відштукатурили, що від споконвічної атмосфери не залишилося й сліду. Нині тут не чути було тупцяння
