чого ти вирішив, що я шукаю саме тебе? – запитав поліцейський крізь зуби.
– Знаю, і квит, – відповів голос. – І якщо зробиш так, як я скажу, то зможеш отримати те, що хочеш.
– Що саме?
– Ти ж хочеш заарештувати мене. І ти зможеш це зробити. Сам. Розумієш тепер, Рафто?
Інспектор кивнув і тільки згодом зібрався з силами й вичавив:
– Так.
– Зустрінемося біля тотемного стовпа у парку Нурнес, – промовив голос. – Приблизно за десять хвилин.
Рафто намагався обміркувати почуте. Парк знаходиться біля Акваріума, за десять хвилин він туди встигне. Але чому той хоче зустрітися саме там, на самому краю Нурнес-парку, на мисі, що виходить до моря?
– Щоб я міг бачити, що ти прийшов сам, – сказав голос, відповідаючи на його думки. – Якщо побачу інших поліцейських або ти запізнишся, я зникну назавжди.
Мозок Рафто працював гарячково: вираховував, зіставляв, робив висновки. Групу захоплення підняти він не встигне. Причому саме це можна буде внести до рапорту як причину того, що він був змушений провести арешт самостійно. Ідеально.
– Чудово, – сказав Рафто. – І що буде, коли я прийду?
– Я розповім тобі все, ти вислухаєш мої умови, і я здамся.
– Які умови?
– На суді я буду без наручників. Слухання буде закритим для преси. І сидітиму я там, де мені не доведеться спілкуватися з іншими в’язнями.
Рафто знову прокашлявся.
– Гаразд, – погодився він нарешті і поглянув на годинник.
– Зачекай, у мене ще умови. Телевізор у камері та будь-які книги, які я схочу.
– Усе отримаєш, – запевнив Рафто.
– Щойно підпишеш угоду, де викладено усі мої вимоги, і я твій.
– Що за… – почав Рафто, але короткі гудки у слухавці сповістили про кінець розмови.
Рафто припаркувався біля верфі. Це був не найкоротший шлях, але звідси огляд був кращий. Крізь огороджену територію великого парку були протоптані стежини, тут і там виднілися пагорби, вкриті жовтою пожухлою травою. Дерева розчепірили свої чорні пальці, тягнулися до важкого неба, яке напливало з моря позаду Аскьой. Якась людина поспішала за нервовим ротвейлером на натягнутому повідку. Проходячи повз купальні, Рафто намацав «Сміт-Вессон» у кишені пальта. Купальня була порожня – величезне біле корито, схоже на гігантську ванну, яка притулилася до крайки моря.
За рогом, метрів за десять, Рафто вирізнив високий тотемний стовп – дарунок Сіетла Бергену на дев’ятсотріччя. Він чув своє дихання та чвакання мокрого листя під підошвами. Сіяв дощ. Маленькі гострі крапельки впивалися в обличчя.
Людина, що стояла біля тотемного стовпа, дивилася саме в бік Рафто, наче точно знала, що той з’явиться з цього боку, а не з іншого.
Підходячи до стовпа, Рафто стис в кишені револьвер. Людина жестом зупинила його за два метри від себе. Дощ заливав очі, Герт зіщулився й потрусив головою. Цього не може
