ще картоплі, – попросила вона.
Темні очі Олега потемніли ще більше. Він стояв не рухаючись.
Матіас повернувся до нього:
– Я сам можу сходити. – Він узяв порожнє відерце для картоплі.
– Ні, – промовив Олег і зробив невеликий крок. – Я сходжу.
Узяв у Матіаса відерце і вийшов за двері.
– Що з ним? – спитав Матіас.
– Він просто трохи боїться темряви, – зітхнула Ракель.
– Це я зрозумів, але чому він таки пішов туди?
– Бо Харрі казав, що треба зуміти перемогти свій страх. – Вона похитала головою. – Коли Харрі жив тут, він щоразу посилав до підвалу Олега.
Матіас наморщив чоло.
– Харрі зовсім не дитячий психолог, – сумно посміхнулася Ракель. – А Олег слухався тільки Харрі, не мене. З іншого боку, у підвалі ж нема ніяких чудовиськ.
Матіас повернув ручку під конфоркою й тихо промовив:
– А от у цьому ми не можемо бути впевнені.
– Он як? – посміхнулася Ракель. – Ти теж боявся темряви?
– Минулий час тут не зовсім доречний, – криво посміхнувся Матіас.
Так, він їй подобається. Подобається, і квит.
Харрі зупинив автомобіль біля будинку Беккерів. Посидів трохи в машині, дивлячись на жовте світло, що лилося з вікон у двір. Сніговик зменшився до розмірів карлика. Але його тінь усе ще лежала між дерев, дотягуючись до самого паркану.
Харрі вийшов з машини. Дверцята скрипнули, і його обличчя скривилося. Він розумів, що запізно, треба було подзвонити, адже двір – така сама приватна власність, як і сам дім… Проте тверде бажання поговорити з професором Беккером, а також необхідні для такої розмови запаси терпіння визріли у нього саме зараз.
Промоклий ґрунт трохи пружинив під ногами. Він присів навпочіпки. Світло відбивалося в сніговику, наче той був зроблений з матового скла. Вдень він підтанув, із снігу утворилися крихітні кристалики, а тепер, коли температура впала, волога конденсувалася і застигла більшими кристалами. У результаті чистий, білий та легкий сніг, з якого вчора зліпили сніговика, сьогодні зробився сіруватим, великозернистим, збитим.
Харрі підняв праву руку. Стиснув кулак. І вдарив.
Голова сніговика злетіла з плечей і впала на бурий газон. Харрі вдарив ще раз, тепер згори вниз, пальці напружилися, скрючилися, ніби звірячі кігті, пронизали сніг і нарешті вхопили те, що він шукав.
Він висмикнув руку і з тріумфальним жестом простягнув знахідку сніговику – так Брюс Лі тримав перед повергнутим ворогом вирване в нього серце.
Це був червоно-чорний телефон «Нокіа». Його кнопки все ще світилися. Але переможне відчуття в душі Харрі вже згасло. Він розумів, що це зовсім не прорив у слідстві, а просто антракт у ляльковому спектаклі, де дійових осіб смикають за невидимі ниточки. Надто легко усе вийшло. Телефон їм усього-на-всього підкинули.
Харрі дійшов до вхідних
