Миттю опиняються поруч із пораненим.
– Він! Живий…
– Дві дірки, Семен! Ну ти стрілець! Ворошиловський!..
– «Швидку» треба… загинається, п-падла…
– Чорт, рація в машині залишилася – чортихається старший лейтенант Стратичук. – Стійте тут і не намагайтеся тікати. Нам треба буде взяти у вас свідчення.
Тон у старлея майже доброзичливий. Мій живіт потихеньку відпускає. Натомість все тіло починає тіпатися дрібним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уїлліса. Ні хріна з мене не вийде.
Тим часом старлей починає стукати в знайому хвіртку.
– Вася, знову ракли! Знову! – верещить з будинку стервозна Ірка. – Я заре мусарню викличу!
Мимохідь співчуваю Васі. І довго, ретельно співчуваю собі. Гумор прорізався… Шибеника.
– Мусарня вже тут! Лікарів викликай, громадянко! – гаркає старлей.
Із вікна несподівано гримить: «А зараз, користуючись нагодою, хочу передати привіт…» Напевно, Ірка з переляку дистанційку впустила. Кому хочуть передати привіт, залишається загадкою: телевізор булькає і замовкає.
– Та викликали їх, лікарів ваших, – басом відгукується Шафа-Вася. – Ломився тут один козел…
Виходить, даремно я про нього погано подумав. Добро, воно завжди проявиться.
– Це я козел, – служиві дивляться на мене, як на психа. – Я ломився. Цей… утікач… Він із кущів на мене вивалився. Весь у крові. «Допоможіть» – стогне. Я й почав стукати…
Старлей киває із задоволенням:
– Добре. Ви все правильно зробили.
З-за повороту долинає шум машин. Провулок осяває нервове мерехтіння блималок, і до нас підкочуються одразу два «бобики». Один антикварний, з верхом із брезенту. Із другого, новішого, вибирається огрядний дядько в цивільному. Старлей Стратичук квапиться назустріч, підкидаючи руку до пом'ятого околиша кашкета.
– Узяли, товариш підполковник! Узяли! Тут свідок є, він «Швидку» викликав…
– Ясно.
Погляд у підполковника генеральський. Наскрізь. У погляді – табори без права на листування. Років сто, не менше.
– Поїдете з нами, громадянине. Хворостов, перевірте факт виклику. Хай підтвердять.
А у мене в голові, долетівши з неабияким запізненням, б'ється одне-єдине слово: «Свідок! Свідок!» Ф-фух, гора з плечей… Напевно, з боку я виглядаю повним ідіотом: стою, не знаючи, куди подіти закривавлені руки, безглуздо посміхаюся всім одразу й водночас – нікому. Самому собі.
Ляскають дверцята, стає галасно. Старлей нарешті розслабляється, дістає пачку цигарок. Підходжу.
– перепрошую, у вас цигарку можна?
– Треба, – посміхається мент, простягаючи мені пачку «LM», і відразу стає дуже милим хлопцем. Схоже, сьогодні вночі він нап'ється до повної чарівності.– Паліть.
Взагалі-то я курю рідко і тому цигарок зазвичай не ношу, але зараз організм владно вимагає заспокійливої
