у театрі бачив…
Таке враження, ніби я виправдовуюся.
– Ясно.
По обличчю підполковника видно, що нічого йому не ясно, крім того, що я – чоловік підозрілий. Язик мій – ворог мій! Мовчав би нишком… На щастя, з’являється «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ноші. Коли двоє санітарів проносять його повз мене, він раптом підводиться й чітко, дикторським голосом вимовляє: «Ваш вихід». Після чого знову падає на ноші.
– Що він сказав?
– «Ваш вихід».
Нісенітниця. Маячня. Марить, напевно.
– Ви знайомі?
– Ні. Вперше його бачу.
Підполковник вагомо покашлює. Ловить за плече лікаря, який проходить повз нього:
– Куди повезете?
– У невідкладну допомогу, куди ж іще?
– Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, – це мені, – поїдете з нами.
2
Де розташовано відділення, я так і не зрозумів. «Бобік» довго петляв, підстрибуючи на вибоїнах, промені фар діловито обмацували огорожі, цегляні стіни будинків – і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.
Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:
– Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.
– Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.
– Широкого? Це як?
– Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…
Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.
– І швець, і жнець… – Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. – Працюєте де?
– Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…
– Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».
Формулювання мені не сподобалося.
– Документи з собою?
– Ні. Тільки візитівки. Ось…
Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.
– Вдома зараз є хто-небудь?
– Є. Мають бути. Дружина, син…
– Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.
Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська
