на пропозицію. Ставки були марнотратно високі, але мене це анітрохи не лякало. Один із гравців коло мене був гарний ясноволосий молодик, аристократичного роду. Його відрекомендували мені як віконта Лінтона. Я звернув особливу увагу на його безтурботну манеру подвоювати свої ставки, вочевидь, лише задля бравади; коли він програвав, що траплялося найчастіше, він гучно реготав, неначе був п'яний або марив. Спочатку я був цілком байдужий до результатів гри й анітрохи не дбав, чи буду у виграші чи в програші. Лючіо не приєднався до нас, але сидів неподалік, спокійно спостерігаючи і, як мені здавалося, стежачи за мною більше, ніж за рештою гравців. Завдяки щасливій випадковості мені щастило, і я повсякчас вигравав. І чим більше я вигравав, тим більшим ставало моє збудження, аж раптом настрій мій змінився, і мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моєї натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого віконта, який здавався буквально збожеволілим після моїх наскрізних виграшів, але відчайдушно грав далі. Його обличчя видовжилось і змарніло, його очі гарячково блищали. Решта гравців, які теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокійніше на це реагували − а можливо, вони просто майстерніше приховували свої почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб моє диявольське щастя перейшло на бік молодого Лінтона. Але моє прагнення було марним: знов і знов я забирав усі куші, аж доки насамкінець гравці не підвелись, і віконт Лінтон разом із ними.
− Дощенту програвся! − сказав він із силуваним гучним сміхом. − Ви маєте завтра дати мені реванш, містере Темпест!
Я вклонився.
− Залюбки!
Він покликав слугу та звелів принести собі коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всі інші, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмінно повернувся до клубу та дав їм змогу відіграти те, що вони сьогодні втратили. Я негайно погодився, і в розпалі розмови Лючіо раптом звернувся до молодого Лінтона:
− Чи не хочете заграти зі мною? Я закладаю банк ось цим. − І він поклав на стіл два згорнені банкові білети по п'ятсот фунтів кожен.
Якусь мить усі мовчали.
Віконт жадібно пив коньяк із содовою; через вінця високого келиха він зирнув на білети жадібними, налитими кров'ю очима, потім байдужно знизав плечима.
− Я нічого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу більше грати.
− Сідайте, сідайте, Лінтоне! − наполягав якийсь пан, що стояв позаду від віконта. − Позичте в мене та грайте.
− Дякую, − відмовився той, зашарівшись, − я вже й так забагато винен вам. У кожному разі, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.
− Дозвольте мені вмовити вас, віконте, − промовив Лючіо, дивлячись на нього зі своєю загадковою усмішкою, − тільки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрібничку, щось номінальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться
