Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!
Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.
Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це − чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.
Три постаті залишалися нерухомими, і знову я протер очі, намагаючись збагнути, що це − сон чи галюцинація. Із тремтінням у всьому тілі я простягнув руку до дзвінка з наміром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, − як раптом тихий голос, що бринів невимовною тугою, змусив мене в сум'ятті відхилитись назад, і рука моя безсило впала.
− Лихо!
Слово різким неприємним звучанням пронизало повітря, і я майже втратив свідомість від жаху, оскільки тепер одна з постатей ворухнулась, і з-під серпанків засвітилося її обличчя − біле, як найбіліший мармур, із виразом такого страшного відчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зітхання, схоже на передсмертний стогін, і знову слово «Лихо!» порушило тишу.
Збезумілий зі страху, заледве усвідомлюючи, що роблю, я зіскочив з ліжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити їх та спитати, що має означати цей дурний недоречний жарт. Як несподівано всі троє підвели голови й повернули обличчя до мене! Які обличчя! Несказанно страхітливі у своїй блідій агонії! І шепіт, жахливіший від пронизливого крику, проник мені у самісіньке єство: «Лихо!»
У шаленому стрибку я кинувся на них; мої руки вдарили порожній простір. Однак я й надалі не менш виразно бачив, що вони стояли − стояли, суворо дивлячись на мене, поки мої затиснені кулаки безсило
