степлером листки поклав перед собою на столі. Старий ковзнув по них поглядом і знову подивився на Єгора.
− Бачу, підготувався, − він посміхнувся і потер долоні. − Ну, як доповідь? Ох і дамо ми з нею жару. Повірити не можу, за короткий термін такі результати. Це буде сенсація, Єгоре.
Єгор похмуро подивився на директора. Залеський виглядав баригою, що підраховує свої бариші. А бариші могли бути, дійсно, непогані.
Єгор мовчки простягнув директору через стіл роздруківку.
Старий перестав терти долоні. Поправив окуляри, узяв папери, вдивляючись у текст.
− Що це, Єгоре? − запитав, не дочитавши до кінця.
− Це те, що ставить хрест на всіх наших дослідженнях.
Директор повільно випростався і відсунув від себе білі листки, немов вони були заразними.
− Так, − протягнув він, нахиляючи голову і дивлячись на Єгора з-під окулярів. − І як це розуміти?
− Ці вісім випадків не дають нам права…
− А тепер стоп, − директор перебив Єгора і кивнув на листки на столі. − Чому я про це дізнаюся майже напередодні конференції?
Єгор зам'явся.
− Я був не зовсім у цьому впевнений… Тому не повідомляв вам.
Директор гидливо посунув до себе скріплені листки, перегорнув кілька.
− Тут різні дати. Чому у твоїх звітах нічого цього немає?
Єгор нахмурився.
− Я не хотів…
− Це я вже чув, Єгоре. Ну, гаразд, залишимо це поки, − Залеський відкинувся на спинку крісла. − Чому ти вирішив, що… До речі, що ти сам вирішив?
Єгор зітхнув.
− Ми на хибному шляху, Костянтине Андрійовичу. І доповідь… Не все так гладко, як ми думали. Я вважаю, ми не готові заявити про вирішення проблеми синдрому.
Єгору спало на думку, що це може здатися помстою з його боку за рознесену в пух і прах Старим і компанією тему Єгорової кандидатської про каротидний гломус багато років тому. Ні він, ні Старий ніколи більше не згадували про ту давню дисертацію, що її зарубала дисертаційна рада. Захистився Єгор пізніше і зовсім за іншою темою, але осаді зачаєна образа на членів вченої ради, в тому числі й на свого наукового керівника, Старого, лишилася. Напевно, і сам Костянтин Андрійович це відчував. Тепер же з боку Єгора це виглядало як компенсація за ту давню образу молодості. Єгор був майже впевнений, що директор саме так і думає. Але це було не так.
Старий повільно наливався кров'ю. Він важко засопів, як завжди, коли бував роздратований. Крила носа заграли, очі крізь товсті скельця окулярів втупилися в Єгора.
− Оце так, − промовив він тихо, але Єгор знав цей оманливий тон, який не віщував нічого доброго. − А чи знаєш ти, шановний Єгоре Васильовичу, скільки коштів вкладено в цей проект? Так, Єгоре, так, тут осіли чималі гроші. І що ж, де результат? Прохукали? Звідки почали, тим і закінчили?
− Я вважаю, дослідження треба продовжити, − не відводячи погляду від директора,
