захопленню не було меж. Їй чомусь здалося, що ці книжки немов священні письмена і до них не можна навіть торкатися.
− І що, мені можна взяти котрусь із них і подивитися?
− Так…
Жінка всміхалася. Її страшенно тішили дитяча безпосередність новенької, її захват.
− І можна навіть щось почитати?
− Так…
Лія підстрибнула, мов дівчисько, і, мало не плескаючи в долоні, підбігла до першої-ліпшої, чи то пак − найближчої − полиці, і вицупила книжку, що стояла на рівні її випростаної руки. Це було звичайнісіньке видання стандартного формату, але обкладинка не просто здивувала, а ледь не вибила дівчину з колії. Лія закліпала й недовірливо поглянула на Камілу, яка не виказувала жодних емоцій, що лякало ще дужче.
− Що це? − ледь чутно, бо язик просто відмовлявся соватися в роті, вичавила Лія.
− Книжка, − з байдужим виразом обличчя, але з прихованим задоволенням у голосі відповіла жінка, яку точно втішила реакція новенької.
Лія й сама бачила, що це книжка. І навіть назва, витіснена великими червоними буквами, хоча й інтригувала, та не могла сильно вразити, адже зараз письменники навчилися називати книжки так, що часом вистачало самої лише назви, аби змусити читача їх купити. Називалася вона «У прірві», і це ні про що не свідчило. З однаковим успіхом це міг бути і любовний роман, і хорор. Але ім’я автора вгорі викликало в Лії суперечні відчуття. Вона вирішила, що її або просто дурять, або ж знущаються. Джером Девід Селінджер. Це її улюблений письменник, і те, що вона витягла саме його твір і що так безглуздо маніпулювали його ім’ям, принаймні обурювало.
− Я бачу, що це книжка, − опанувала себе дівчина. − Але тут написано, що її автор − Селінджер…
− І що ж тебе дивує? − запитала Каміла, яка й справді наче не розуміла, що тут дивного.
− Але я прочитала всі його твори й точно знаю, що такого в нього немає.
− Але ж Селінджер досі живий [1], − мовила жінка так упевнено, що Лія вже й сама почала сумніватися, проте не переставала сипати запитаннями.
− Так, живий. Проте багато років тому він усамітнився, заховався від світу й перестав писати…
Каміла всміхнулася. У її голосі залунали іронічні нотки:
− Це він сам тобі сказав? Люба моя, − жінка говорила, немов із дитиною, і це дратувало Лію, − як ти можеш знати, що робить Селінджер у своєму свідомому вигнанні: пише чи не пише?
− Але ж він відома особистість. Тривалий час його фани, наче манни небесної, чекають від нього нових творів. Якби він щось написав, це була б сенсація і про це б уже знали в усьому світі, навіть у нас!
− Мабуть, − погодилась Каміла. − Але ж я не сказала, що він видає книжки, а сказала, що пише.
Лії вже терпець уривався:
− Але ж ця книжка видана, вона ж не написана від руки, − випалила вона й рвучко розгорнула томик.
На титулці побачила те ж,
Дж. Д. Селінджер помер 27 січня 2010 р., а дія твору відбувається у 2009 р. (
