а 7 липня, сьомого сьомого сімдесят сьомого. На наших теренах спостерігалося велике рушення – тисячі сектантів, десятки, сотні тисяч, можливо. Вони звідусіль ішли до підніжжя певної гори – чорт, як же вона зветься? – зараз уже не згадаю, але в будь-якому разі то мав бути їхній Сіон. Вважалося, що ті з них, які зустрінуть цю дату – 7 липня року сімдесят сьомого – у спільній молитві коло підніжжя Сіону, безперечно врятуються від карального вогню. Але настало 8 липня, і нічого такого не трапилося. Жодного вогню, уявляєш? Ніхто з нас не згорів, хоч як їм цього хотілося. Їхні проповідники, звісно, відразу ж якось це їм пояснили – я думаю, в них були напрацьовані варіанти.
Отже, нове життя почалося з кінця світу?
Ну так. Який – не виключено – триває до сьогодні. Тобто все, що з того моменту відбулось і відбувається зі мною – не інакше як суцільна галюцинація когось, хто насправді увесь цей час горить. Ось уже двадцять вісім років. І мушу визнати, що мені в кайф. Документи на вступ я завіз до Львова 5 липня. Того дня я фактично вперше там побував – усі попередні епізоди були тільки проїздами.
Тобі сподобалося?
Знаєш, якщо в цьому Світі існує щось таке, як Місто, мені воно випало саме тодішнім Львовом. Прага була страшенно далеко – за кордоном, а Львів поруч, у межах цілковитої досяжності. Щоб забезпечити його собі на щодень, тобто щоб жити у ньому щодня, слід було гранично напружитися, загнати в себе назад невротичну ранкову нудоту і вступити до інституту. Мені це вдалося, я отримав це Місто на дальші п’ять років – як мінімум.
У чому це полягало? Чому саме воно? Розумієш, твої пояснення щодо якогось такого «відлуння Праги» мені не цілком достатні.
Гаразд, я спробую розкласти це на елементарні частини. Візуально Львів нагадав мені Прагу, бо в ньому було так само багато старого європейського каміння. І це каміння всюди поєднувалося з рослинністю. Це такий вічний занепад Риму темних віків – кози, що скубуть усяке зілля на уламках кераміки. Розумієш, це засіло в мені на кшталт якогось естетичного культу, я це згодом висловив у «Леґенді про дивака»: Він дуже полюбляв старе каміння, // розбитих веж і мурів кольори. Як там далі? Ага, ну якось так приблизно: І зелень, що не звідавши косіння, // все пнеться крізь каміння догори. До речі, це слово – косіння – таке цілком незугарне, жах. Кілька років по тому (але вже в черговому, наступному житті) мій видавничий редактор, на щастя, це був Гера, підкреслив мені в рукописі це «косіння» хвилястою лінією і написав олівцем на берегах: косовиця або косьба. Я змінив його потім на… На що? На «проміння», так.
…зелень, що, не звідавши проміння?
Ні, зелень, що доцільно, мов проміння… Це страшенно наївний вірш – саме такий, яким я був у той час. Уже тільки назва чого варта – «Леґенда про дивака»!
Чи можна при цьому думати, що у такий спосіб ти вже тоді шукав свою Центральну Європу?
У Львові?
