його вірші. Він просто вривався до кімнат або зупиняв першого-ліпшого в коридорі – і змушував. У нього була цілком геніальна горлянка, і він писав приблизно таке: Ховали хліб на припічку, // молились Богу. // Мала-манюня скрипочка // виспівує волого. // Смичок, мов птах, по струнах – // стриб-стриб, цвірінь! // Сусідських душ відлуння. // Тінь. І от саме йому я показав той свій зошит.
І тоді він прочитав його, і…
Знаєш, він висловився схвально. Він, щоправда, кинув зауваження, що типу я повинен більше образів брати із життя, але у ті часи всі кидалися такими зауваженнями, це було своєрідним слоґаном: література повинна йти від життя. Зрештою, тяжко цьому щось заперечити. Література? Життя? Усі ці поділи надто умовні. Але я не про те. Ситуація з моїм поетичним самовикриттям отримала невдовзі – чи не наступного ж дня? – цілий ланцюг подальших наслідків. Кольорук раптово захотів жити з нами, в нашій кімнаті, тож, користуючись якимись власними адміністративними впливами, змусив забратися геть узбецького Шухрата. Відтоді все й почалося: преферанс, вірші, безсоння, тисяча сигарет на ніч, продажні поети 60-х, шукання рими, сварки з приводу Сальвадора Далі або комунізму, ритуальне слухання в темряві «Pink Floyd». Це був альбом «Wish You Were Here» – він починається й завершується такою колосальною сюїтою, ти пам’ятаєш…
«Shine On You Crazy Diamond».
Саме так. Це повторювалося з ночі в ніч – старшина запасу Кольорук наказував лягати, гасити світло і запускати в темряву «Pink Floyd». Ми завмирали – кожен на своєму ліжку – з мрійницькою цяткою сигаретини в зубах: я, Вітюня, Шевчук і, здається, Карлуша Волох. Після перших же гітарних зойків, таких, пригадуєш, дещо езотеричних, Кольорук обов’язково вимовляв піздєєєц. З ночі в ніч, завжди у тому самому місці, уявляєш? Піздєєєц. Саша Шевчук відверто його недолюблював і за його відсутності висміював. Це було як знущання над моїм культом. Я схилявся перед Кольоруком, на той час він був одним із моїх нечисленних святих – німб над головою, глибоченні западини очей, тремтіння красивих нервових рук, пластика голосу. Якийсь такий східний пророк! Я відійшов від нього лише згодом – коли він надто брутально вліз у моє перше, гм, кохання. До речі, «Чорну Книгу» Антонича я теж позичив у нього – і жив з нею кілька місяців. Чорт забирай, який нерозривний ланцюг! Стільки нової поезії, стільки ночей, стільки програних мною преферансів, Антонич, переписування Антонича від руки. Ну і нарешті той грудень.
А скажи-но, що все-таки трапилось у грудні?
Чудо. Мене запросили жити до художників. Виявляється, Кольорук, покидаючи всіх нас надовго задля якоїсь там кількамісячної переддипломної практики, лишив щось на зразок свого духовного заповіту і пустив гуртягою інфу про мене як про волею Божою поета. Віддаю належне – мені в лице він цього ніколи не казав, мабуть, з міркувань педагогічних. Тобто в живі очі він переважно розмазував мене по стіні і вічно повторював: ах ти, інтеліґенте
