Це був Ганс Гольбайн Молодший – не менше! Слухай, виберися тут, у Берліні, до картинної ґалереї й подивися роботи Ганса Гольбайна Молодшого, тільки так ти зрозумієш, хто такий Смичок! Він читав уголос речення з першої-ліпшої книжки – і мені хотілося прочитати її всю. Він умів таким чином переповідати фільми, що з них якнаочніше вилазило все потаємне, до того ж виявляючись головним. Я до сьогодні завжди і всюди намагаюся співати позичені в нього пісні – чи то лемківські, чи якісь козацько-турецькі. Він навчив мене з головою занурюватись у хорали, маґніфікати й ораторії. Він був рокером і бітником і пронизливо сурмив у старовинний ріжок з якогось південного степу. Багато років по тому я написав «Елегію післяноворічного ранку», і там є про нього: Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок, // в якому всі музики триста років // шукали кайф і висновки глибокі, // а нам зостались метушня і шок… ну і так далі, а потім, уже ближче до кінця: Хоч ми й були, мов мандрівні актори, // і в нас був Ігор – він сурмив, як ас! До речі, деякі коментатори схильні бачити за цим Ігорем цілком інших людей. Тому принагідно заявляю: той Ігор – Смичок! Нікому з вас, мудаків, не відомий геній.
Мені здається, ти визрів.
До чого?
Ти самоліризувався. Якраз достатньо, аби говорити про кохання.
Окей. Ти сам цього хотів! Хоч це, напевно, вже висіло у повітрі. На Новий рік ми влаштували у себе в кімнаті забаву, і я вкотре поклявся – вкотре перед самим собою, що стану чоловіком.
А ти все ще не?..
У тому й справа. Не забувай, що одне з моїх імен – усе-таки Нарцис. Іноді мені вистачало лише простягнути руку. Але я не простягав її. Ну гаразд, про це ще скажемо. Тієї ночі через нас перевалило повно всілякого люду, гуртяга цілодобово навстіж, тисячі всіляких гостей ітеде, дискотеки на кожному поверсі, пиятики, флірти, конфетті, спідниці, сідниці, декольте, атмосфера наелектризована до краю, Бразилія, карнавал. Якось так усі зненацька помилися і виявилися молодими й красивими. Ми гуляли в такому досить мішаному товаристві, там чогось були кореянки з технологічного, й одна з них увесь час терлась об мене. Я вирішив, що вона Йоко Оно, а я Джон Леннон. Який тоді, до речі, ще жив. Ми танцювали дуже тісно і під усе на світі – навіть під Баха. Потім у зовсім темному коридорі на цілком невідомому поверсі я спробував упитися губами в її губи. Але Йоко кудись вислизнула. Здається, всім нам дуже хотілося спати. Така от історія.
Ха! І це вона вся?
Окей, ходімо далі. Наступного дня, трохи проспавшися, ми знову танцюємо і п’ємо. Наступний день – це перше січня, розумієш? 1 січня 1978 року. І та сама Йоко все так само об мене треться. Аж ми вже навіть від усього цього тертя сильно спітніли. І раптом – чах! Звідки ще ця взялася? Такі мені лише снились, уявляєш?
Знову кореянка?
Ні, львів’янка. І вона увесь
