Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Усе, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в цупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов і до Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби.
Відходила ота «правда руки», що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує й розважає. Краса красу не миє, кажуть у цих краях.
Банат
Хтось повів мені, що моє прізвище зустрічається в румунському Банаті, між Дунаєм і Тисою, під Трансильванськими Альпами. Там кількома селами проживають наші земляки. З того часу я визирав нагоду потрапити туди. І така оказія сталася: медична академія доручила зробити звіт про тривалість життя у віддалених гірських районах.
Миле се було мені мандрування. Прорубані у вікових лісах возові дороги, цюкання сокир, скрип млинів, стук дерев’яних праників на потоках, шовковий шелест кукурудзиння по забраних від хащі просіках. Дими з благих дерев’яних хижок тут пахли моїм краєм. А родова бесіда стискала чулістю серце. Усе тут було рідним, упізнаваним, лоскотно близьким. Наче сон вернув мене в отчі чертоги. Наче з неба засіялися сі люди в чужі межі.
По правді ж, упали вони сюди не з неба. Пригнали їх сюди нищота й невмируща в селянині надія на ліпшу, вольну землю. Граф Вереші жадав лісорубських рук і злакомив сюди довірливих русинів, як свиню на струк. Достоту так, послав у Підкарпаття прихвоснів із грубими качанами – от яка кукурудза родить у Банаті! Бідняки й купилися. Тут їм продавали парцели лісу, які вони мусили вирубати, викорчувати, висушити болото, розрівняти ниви й зліпити якесь пожитло. А доти тіснилися в бордеях – земляних ямах попід берегами, як печерні люди.
Граф наймав їх рубати його ліс. Мав із того потрійний зиск: дерево збував, дровами випалював вапно, а оголені площі продавав новим переселенцям. Їх манила сюди робота й досить родючі землі. Та відрубні ниви за кілька літ вичахали, і дроворуби мусили обростати худібкою, вертатися до замкненого мужицького укладу, як і їхня старшина на вітцівщині.
Так ліпилися низанки куч під ситником – болотяною травою. Коли зародили жита, стріхи зазолотилися соломою. Робітні люди сокирами-балтами (за них бралися й жони) заробляли собі й ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади. Так заснувалися села на копил русинсько-марамороських – Гусарка, Корнуцел, Копачеле, Зоріле, Черешня, Кричево.
Я ходив тут і чувся серед своїх, хоч мене й кликали паном. Місцева челядь вражала добропорядністю, побожністю, розсудливістю, хоч майже всі були неписьменними. На школу ще не стяглися. Та й часу на науку діти не мали. Котрі з худобою ходили, котрі служили в замогливих румунів.
При мізерному
