сонця мого далекого дітватцтва. І запахнуть млосно чебреці, захолодяться м’ятними росами п’яти, закличуть у пахливе марево бомкала бляшаних дзвоників. Десь там, на грузькій ріні, залишився мій дрібний слід, з якого п’є синичка. Десь там моє чіпке рученя держить материну руку, що пахне молоком. Десь там розцвічені зорями короткі ночі леґінства і м’які, як перо сойки, дівчачі губенята.
Утворяю скрипучі двері пам’яти в оту синю зиму…
Нас, дітей, повна хижа. Живемо собі, як воробки в стрісі. Де що знайшли, клюнули, де притулилися – заснули. Сокотила нас «дика баба». Ревеш з голоду – «дика баба забере». Спати не хочеш – теж бабою пужали. А на бабин вечір перед Різдвом бабі лишали варішку страви на столі. Так хотілося її доїсти, але зась – баба розсердиться! Дика баба гналася за тобою, коли, устромивши босі ноженята в яворові корчулі, летів на заледенілу ріку. А там ковані дуги нарізають лед, мороз обпікає литки, ззаду свище й фурчить снігова повітруля. Душа, як потя, що вихопилося з кліті, ледве встигає за тобою. А ввечері шморкаєш і чихаєш – то «баба чихавка» теребить віником у носі. І мати запарює тобі китиці примороженої калинки.
А під сволоком кліпає лампа, дівки й жони обсіли лавиці, прядуть. У прядиво вплітається нитка співанки.
Була любов, була
Межи нами двома;
Розмела, рознесла
Каламутна вода.
Бодай тота вода
Каменьом заросла,
Що вна нашу любов
Розмела, рознесла.
Любосте, любосте,
Гірша-сь від болести,
Болість перебуду,
Любов не забуду.
Болість перебуду,
В постелі лежачи,
Любов не забуду,
По світу ходячи.
З морозним димом до хижі захапуються молодюки. Хто з дрівцями в руках, хто з решетом смаженого посоняшника, а в котрогось у рукаві булькає склянча з вином. Бетяр сказними очима оббігає дівочу лавицю і збитошно затягує:
Ой болить ня головочка,
Ой болить ня мало,
За Марічков увечері,
За Анницев рано.
За Марічков увечері,
Як ся звечоріє,
За Анницев болить рано,
Як когут запіє.
Одданиці порскають сміхом, ховають очі за веретена. Доки якась сміливиця не сікане із свого закута:
У лісі на врісі
Сова огень креше;
Тото пес, не леґінь,
Що з дівками бреше.
Дати би му, дати
Солі полизати,
Аби він перестав
За дівок брехати.
Хлопець примирливо кладе долоню на серце і клонить голову перед фраїркою:
Ей, любов, мамко, любов,
Любов не дурниця –
Так ми з’їла любов душу,
Як коноплі птиця.
Коли втихають фіґлі-вцірянки, дідо з пліч скидає білу гуню і, набиваючи глиняну піпу, здалеку зачинає свою казку…
Зрідка приходила до нас молода красна
