лорд Генрі. Він дуже погано впливає на всіх своїх друзів окрім, хіба що, мене.
Доріан Грей ступив на платформу з виглядом юного грецького мученика і розчаровано поглянув на лорда Генрі, котрий йому досить сподобався. Він був такий несхожий на Безіла. Вони створювали приємний контраст. І в нього був такий чарівний голос. Через кілька хвилин він звернувся до нього
– Ви справді дуже погано впливаєте на людей, лорде Генрі? Безіл має рацію?
– Не існує такої речі, як поганий вплив. Будь-який вплив – це аморально. Аморально з наукової точки зору.
– Чому ж це?
– Тому що впливати на людину означає віддавати їй власну душу. Ця людина більше не має власних думок і пристрастей. Її чесноти більше не справжні. Її гріхи, якщо все ж таки існує така річ як гріхи, позичені. Вона стає відлунням чужої музики, актором, котрий грає роль, написану не для нього. Сенс життя полягає у самовдосконаленні. Кожен з нас тут для того, щоб повністю зрозуміти власну природу. У наш час, люди бояться самих себе. Вони забули про найголовніший з обов’язків – обов’язок перед самим собою. Звісно, вони милосердні. Вони годують голодних та допомагають нужденним. В той же час, їхні власні душі голодні та безпомічні. Наша раса втратила сміливість. А можливо, її в нас ніколи і не було. Страх перед суспільством, на якому базується мораль і страх перед Богом, який є основою для релігії, – ось дві речі, які керують нами. Проте …
– Поверни голову трішечки праворуч, Доріане, будь хорошим хлопчиком, – сказав художник. Він був заглиблений у свою працю і звернув увагу лише на те, що він раніше ніколи не бачив такого виразу на обличчі юнака.
– Проте, – продовжив лорд Генрі супроводжуючи свій низький голос, що звучав ніби музика, характерним помахом рук, котрий вирізняв його з-поміж інших ще з часів навчання в Ітоні, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити своє життя цілком і повністю, змогла відчути кожне почуття, виразити кожну думку і здійснити кожну мрію, то світ отримав би такий величезний заряд радості, що ми змогли б забути про чуму середньовіччя і повернутися до елліністичного ідеалу, або, можливо, навіть до чогось кращого й багатшого, аніж елліністичний ідеал. Та найсміливіші з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас від дикунів, відчайдушно намагається вижити попри відмови самим собі, котрі руйнують наші життя. Кожен порив, який ми стримуємо, бродить в нашій голові, отруюючи наш розум. Тіло грішить, і на цьому гріх закінчується, адже дія – це спосіб очищення. Нічого не лишається на потім, окрім згадки про задоволення чи розкоші відчути докори сумління. Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй. Якщо ж опиратися їм, то душу будуть руйнувати бажання того, що вона сама собі заборонила, жага до того що вона за допомогою власних потворних правил оголосила потворним і неправильним. Кажуть, що найвизначніші події трапляються в голові. Так само і гріхи існують в голові, і лише в голові. Та і Ви, містере Грею, у вашій квітучій ніби троянда юності вже відчували пристрасті, які Вас лякали, до Вас приходили думки, що викликали у Вас жах, ви бачили сни, одна лише згадка
