в подальшому зіграло йому на руку не раз.
Узимку 1680 року він знову їде за дорученням гетьмана до Москви із завданням домогтись поширення влади останнього на Слобожанщину, куди прямувало українське населення, зігнане з правого берега, та Москва категорично відмовила в цій справі.
27 квітня 1682 року помер цар Федір Олексійович. Наслідком цього став початок стрілецьких бунтів, в ході яких були закатовані Ларіон Іванов, Григорій Ромодановський та низка інших ключових постатей «старої Московії», що їх особисто знав Мазепа. Московське царство на деякий час поринуло в політичний хаос.
Слабкість центральної влади Самойлович сприйняв як можливість посилити свою владу, домігшись призначення свого зятя Федіра Шереметьєва київським воєводою. Далі Самойлович припустився значної, як на політика такого рангу, помилки. Він втратив почуття міри, маючи значні статки, перестав зважати на настрої старшини та суспільства, поводився мало не як повноправний правитель Гетьманщини. Яскравим прикладом стала золота карета, куплена у Гданську, в якій його діти роз’їжджали Україною. Така поведінка згодом дорого йому обійшлася…
Відчувши нестабільність у Московській державі, активізувались і поляки. Ян ІІІ Собєський з надією відірвати Лівобережжя від Московщини й повернути Речі Посполитій посилає до Гетьманщини В. Іскрицького, який мав провести переговори щодо повернення лівобережного козацтва на польський бік. Характерно, що в списку осіб, з якими мав провести зустрічі Іскрицький, згадується і Мазепа. У спільній розмові вони згадували молодість, коли Іван ще служив польській короні. Іскрицький намагався навернути його на думку, що краще повернутись до старих дідичних вольностей, за котрих він народився та жив, ніж бути під московською, чужою владою.
Можливо, такі аргументи здаватимуться на перший погляд дивними, та на той час вони мали сенс. Справа в тому, що неприйняття московського світу було широко розповсюджене в Гетьманщині. Парадоксально, але навіть католик-лях був ментально набагато ближчим до козацтва та українського поспільства, ніж одновірний московит. Фактично ще з часів Хмельниччини, коли постало питання про союзництво з Московським царством, чи не єдиною спільною точкою опори сторін було православ’я, і то українське духовенство дуже довго опиралося перепідпорядкуванню Московському патріархату. Якщо поглянути на документи тих часів, можна дійти цікавого, хоч і трохи скандального, як на теперішній час, висновку: правобережне духовенство, залишене сам на сам з католицизмом, було змушене прийняти унію (наприклад, Львівська єпархія), а лівобережне через сильний опір із часом було зломлене та підпорядкувалось Московському патріархату. Тому апеляція до повернення в стару ментальну «орбіту» мала своє підґрунтя. Та надії польського короля виявились марними. Мазепа знав, що таке вірність, і вірою й правдою служив Самойловичу. До того ж у нього не було причин змінювати протекцію.
Поїздки
