ваша ж яка – весела чи сльозлива?
– І сміх, і сльози, і кохання! Ще й яке кохання! «Наталка Полтавка». Самого великого і неповторного Івана Котляревського. Передбачається аншлаг.
– Ну йди, йди з Богом до того свого ашлагу!
Ровер лежав там, де Федір його й залишив. Дана відмовилася на нього сідати – сама б не повела, бо ніколи не їздила. А сидіти на рамі перед хлопцем… Щоб він дихав їй у потилицю… Щоб торкався до неї… Ні, ні і ще раз ні! Від Димчиного хутора й аж додому йшли пішки. Про що вони тоді говорили? Здається, про той же вересовий мед.
Не було у Туричах жодної хати, де б не тримали про запас хоч слоїчок цього цілющого трунку. Ним рятувалися від усіх болячок. Пили від застуди, від нервів, від пристріту, від болю за грудиною чи в животі, зупиняли кров, лікували рани, крапали у вуха, полоскали зуби, натирали суглоби при артриті та ревматизмі, знімали вроки, причаровували хлопців…
А готувала цю народну панацею для всенького села справді тільки одна людина – Домка Калапуша, Димка. Жила вона неподалік від села, на хуторі, що круглим острівцем кучерявився посеред поля. Кажуть, колись, ще до великої війни, той острівець був навіть не островом, а цілим материком. Навколо садиби та кількох моргів лану біля неї тяглися густі зарості вересу. Може, через те Калапуші й узялися за народний промисел на його основі. Хоча могло бути й навпаки: старовинний рецепт вересового меду привів котрогось із Димчиних предків на цю піщану місцину, яка не дуже тішила врожаями зерна і городини, зате вабила саме своїми вересовими хащами.
Але згодом більшу частину заростів викорчували, землю засіяли пшеницею та ячменем, залишився тільки вересовий острівець навколо хутора. Тож Димці вже доводилося ходити до соснового лісу або аж на торфовище за лісом, де верес буяв особливо пишно. А останнім часом, як стала підупадати в силі, сказала, щоб люди самі збирали цвіт, а вона вже вдома з ним попорядкує. Біля хутора ж обривати верес дозволялося тільки Дані, яка частенько навідувалася до самотньої далекої родички.
Як воно було насправді колись із тими вересовими медоварами Калапушами та їхнім хутором, ніхто вже достеменно не знає. Як не пам’ятають у селі тонкощів приготування старовинного цілющого напою. Не те, щоб зовсім ніхто цією справою не займався. Займаються. І сушать вересовий цвіт, і запарюють, і на домашньому перваку настоюють, і з іншим зіллям та корінням змішують. Комусь щось таке варево-парево лікує, для когось воно замість хмільного напою, ще для когось – просто лагодзінка солодка на празники. Але чудодійну силу мають тільки Димчині меди. Ганна Рудюкова якось сказала зітхаючи: «Колись дівку навіть за втрату цноти так би не осудили, як за втрату рецепта вересового меду. А теперка одна Димка й пам’ятає його. Що то з нашими людьми приключилося?»
Димка багато чого знає і вміє. Де і коли яку травину зібрати, щоб найпомічнішою була. Бо то, каже, дуже важно, – пора і місце, на якому зілля виросло. Вона й бабить[10] – за своє життя не одній сотні новонароджених перев’язала пуповину, не одну тяжку породіллю порятувала
Бабити – приймати пологи, пеерерізати пуповину (діалектизм).
