стінами стояли два невеличкі диванчики. І на цих диванчиках сиділи три мурини й одна муринка. І на муринах було якесь біле спіднє, а на муринці сіра спортивна білизна. Важкі намиста з черепами теліпались довкола її шиї, а у волоссі замість гребеня стримів ніж для розрізання паперу. На колінах у неї лежав термос. Очі муринів хижо спалахували в сутінках, і жовтуваті білки горіли в темряві, наче бурштин. А муринка дивилась мені просто в очі й, не відпускаючи руки, спитала:
– Ти хто?
– А ти? – запитав я, відчуваючи тепло її долоні та важкість срібних перснів на її пальцях.
– Я Кароліна, – сказала вона й несподівано прибрала руку.
Один мурин, озираючись на мене, прошепотів щось на вухо своєму сусіду, і той коротко засміявся.
– Куди ти їдеш? – знову запитала Кароліна, розглядаючи мене в напівтемряві.
– Додому, – відповів я.
– А хто на тебе там чекає? – Вона витягла ніж зі своєї зачіски, й густе волосся розсипалось, ховаючи її очі.
– Ніхто не чекає.
Кароліна теж засміялась.
– Навіщо їхати туди, де на тебе ніхто не чекає? – спитала вона, дістаючи звідкись гранат і розрізаючи його навпіл.
– Яка різниця? – не зрозумів я. – Просто давно там не був.
– Тримай, – вона простягла мені половину граната. – Що ти будеш робити там, де на тебе ніхто не чекає?
– Я ненадовго. Завтра поїду назад.
– Ти так боїшся туди повертатись? – Кароліна знову засміялась, присмоктуючись до своєї половини граната.
– З чого ти взяла?
– Ти ще не встиг приїхати, а вже збираєшся назад. Ти боїшся.
– У мене справи, – пояснив я їй. – Не можу лишитись там надовше.
– Можеш, – сказала вона. – Якщо захочеш.
– Ні, – незадоволено повторив я, – не можу.
– Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати. Тримай.
І простягла мені горнятко, наливши туди щось із термоса. Напій пахнув корицею та валер’янкою. Я спробував. Смак був терпкий і гострий. Я випив усе. Мене відразу вирубало.
Навколо аеродрому лежали пшеничні поля. Ближче до злітної смуги росли яскраво-ядучі квіти, над якими, мовби над трупами, тягуче зависали оси. Зранку сонце прогрівало асфальт і сушило траву, що пробивалась крізь бетонні плити. Збоку, над будкою диспетчера, рвались на вітрі полотнища прапорів, далі, за будівлею адміністрації, тяглись дерева, обплетені павутиною і запалені гострим ранковим світлом. У пшеничних полях ховались дивні протяги, наче тварини, які щоночі виходили з мороку на зелені вогні диспетчерської, а вранці знову забрідали між стебел і ховались від пекучого сонця. Прогріваючись, асфальт відбивав сонячне світло, засліплюючи
