в руці.
Весь табір неспішно посувався на північ, покриваючи, ніби грізна лавина, річки, діброви й кургани, наповнюючи шумом і громом степове запустіння.
А з боку Чигирина, з північного рубежу пустелі, котилася назустріч йому інша лавина – коронні війська, під рукою молодого Потоцького. Тут запоріжці й татари йшли, ніби на весілля, з веселою піснею на вустах; там – зосереджені гусари пересувалися в похмурому мовчанні, без натхнення йдучи на безславну цю війну. Тут – під малиновим стягом старий досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби не сумніваючись у перемозі та відплаті; там – на чолі їхав молодий із замисленим обличчям, ніби відчуваючи свою швидку і неминучу поразку.
Розділяли їх поки що величезні степові простори.
Хмельницький не поспішав, оскільки припускав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, а значить, легше може бути переможений. А тим часом нові й нові втікачі з Чигирина, Паволочі, з усіх порубіжних міст українських щодня збільшували запорізькі раті, заразом приносячи й вісті про ворога. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина всього лише з двома тисячами війська по суші,[68] шість же тисяч реєстрових і тисячу німецької піхоти байдаками по Дніпру. Обидві частини війська отримали наказ підтримувати безперервний зв’язок, але наказ було першого ж дня порушено, бо човни, підхоплені швидкою дніпровською течією, значно випередили гусарів, які йшли берегом, чий рух вельми сповільнювали переправи через усі річки, що впадали в Дніпро.
А Хмельницький, бажаючи, щоб роз’єднаність ця зросла ще більше, не поспішав. На третій день походу він отаборився біля Очеретної Води, щоб дати війську відпочинок.
Тим часом кінні загони Тугай-бея привели язиків, двох драгунів, які зразу ж за Чигирином утекли з армії Потоцького. Скачучи день і ніч, драгунам удалося значно випередити свої війська. Перекинчиків негайно привели до Хмельницького.
Повідомлення їх підтвердили те, що Хмельницькому було вже про сили молодого Потоцького відомо, та повідомили втікачі-драгуни й новину: що козаками, котрі пливуть на байдаках разом із німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кречовський.
Почувши останнє ім’я, Хмельницький підхопився.
– Кречовський? Полковник переяславських реєстрових?
– Він і є, ясновельможний гетьмане! – відповіли драгуни.
Хмельницький обернувся до полковників, які його оточували.
– У похід! – скомандував він громовим голосом.
Не минуло й години, а військо вже виступило, хоча сонце сідало й ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари обложили на західному краю небо; схожі на страховиськ, на левіафанів, вони сповзалися одна з одною, ніби наміряючись затіяти побоїще.
Табір попрямував ліворуч, до берега Дніпра. Цього разу йшли без шуму, без пісень, тулумбасів і литавр, але поспішно, наскільки
Русинські джерела, приміром, Самійло Величко, кількістю коронного війська називають 22 000. Число це безперечно невірне.
