перемкнуло?
– Сестра в мене є. Тетяна… Танька…
– Чув уже. Далі. До чого тут сестра?
– Не в Києві живе, в Таращі. Син у неї, один. Єдиний. Довго не могла народити… Народила, богатир… Коля… Усе пишалася ним, наша порода, таке все… Богатиря в армію забрали… Афганістан… Незабаром сорок днів, як поховали. Привезли в ящику… Дерев’яному, прямокутному. У військкоматі видали.
– Ящик?
– Нє. Ящик так відкрили. Всередині – цинкова труна, запаяна. Був хтось із КДБ чи ще звідкись, мої не розбиралися… Коротше, наполегливо радили не відкривати труну. І знаєш, як ховали?
– У землю закопали, – вирвалося в Князевича.
– Правильно, в землю. Тільки перед тим гріб, цинковий, той, у якому пацана привезли, поставили в інший. Спеціально дерев’яний робили, більшого розміру. Це щоб люди зайвого не питали. Матрьошка така: у гробику гробик… Там, знаєш, іще один гробик. Дерев’яний, з останками. Його пакують у цинк. Ну, виходить, хлопець закопаний у трьох домовинах. Усе це під наглядом товаріщєй, сам знаєш звідки. І наказали мовчати, підписку взяли. Просто травмувався під час проходження строкової служби… Всі документи оформили, тільки їм що, пенсія їхня блядська потрібна чи жива людина? Скільки це ще буде? Не знаєш? Я скажу: поки вони в Кремлі, поки живуть і жеруть – усе, триндець країні. Ради на них нема… Суки комуняцькі, ненавиджу!
Князевич роззирнувся довкола, швидко прикрив Горбику рота долонею.
– Усе? Тихо, стій і мовчи. Слухай мене: йди додому, зачинися, напийся і проспися до ранку. Субота завтра, ось відлежишся. Працюєш по суботах? – Двірник кивнув. – Відгул візьми. Краще, ніж отак кричати на весь район. Думаєш, тебе візьмуть та просто посадять? Аби ж так було, гори ти вогнем, Горбику, чесно. Треба ти мені, поратися з тобою… Чого дивишся?
– А що ще зроблять? Катуватимуть, гестапо?
– Припнув би язика зовсім. Бо за гестапо вже я тебе здам, ясно? – Ігор помовчав. – Візьмуть, почнуть питати, хто навчив, із чиїх слів співаєш, із ким змовляєшся проти радянської влади. Не повірять, що сам дурний, почнуть дізнаватися, хто намовив. А язик без кісток, ляпнеш – хороші люди через тебе постраждають. І добре, як тебе в тюрмі триматимуть. А то запруть у дурку, колотимуть галоперидолом, під себе сратимеш, хочеш такого?
Горбик хитнув головою, раптом зовсім уже запанібрата поклав руку Ігореві на плече. Міцні пальці стиснули крізь тканину плаща.
– Ти чого?
Але зараз, коли Горбик стояв упритул, Князевич зміг нарешті роздивитися його уважніше, зазирнув у вічі – й остаточно все зрозумів. Двірник насправді був п’янішим, аніж здавався чи хотів здаватися. Зіниці величезні, очі скляні, в них – туман і порожнеча.
– Забери, – процідив Ігор.
Не послухавшись, Горбик вільною, лівою рукою поліз за викот своєї куртки. Пошарив, видобув із надр внутрішньої кишені обтріпану по краях фотокартку дев’ять на дванадцять, тицьнув її в обличчя Князевича – той аж сахнувся. Не відвернувся, мимоволі роздивляючись усміхнене
