чотири. Магічне число, коли воно складається – Світло починає боротися з Темрявою. Це лише початок. Боротьба триватиме десять років, Світ та переможе Тьму.
Навіть такі гучні слова Григорів примудрявся промовляти, не збиваючись із обраного тону.
– Звідки у вас склалося число шістдесят чотири, Григорів?
– У вас із математикою погано? Ви не знаєте своїх свят?
Тепер підполковник повернув до Князевича голову, пояснив:
– Мені потім окремо розказали… Цей чудик відняв тисячу дев’ятсот сімнадцять від тисячі дев’ятсот вісімдесят одного. Вийшло шістдесят чотири.
– І що? – Ігор остаточно заплутався.
– Ти що в листопаді святкуєш? На парад ходиш, ура кричиш. Шістдесят чотири роки радянській владі буде за кілька місяців, забув?
Від несподіванки Князевич укляк на дивані.
– Ну… я так ніколи не рахував…
– А цей, бач, рахує.
– Повний псих!
– Якби справді патякав дурню, я б тобі це відео не показував.
Тим часом після короткої паузи допит у зеленому кабінеті рушив далі:
– Ви розумієте, Григорів, що зараз мелете повну єресь?
– А ви розумієте, що якби це була справді повна єресь, ви б мене сюди не затягнули? Джерело в Гайвороні – тільки початок. Кожного з вас, хто не покається, спостигне кара Божа! Як не там, то в іншому місці! Джерело – це початок вашого кінця, безбожники… Червоні безбожники, ви всі прокляті, прокляті всі…
– Про яке джерело ви говорите, Григорів?
– Ви добре знаєте, про що я кажу. Ви боїтеся, ви вже давно боїтеся. Ви шістдесят чотири роки боїтеся, тому відгородилися від людей, тому шукаєте весь цей час ворогів замість шукати тут друзів. Ви всі прокляті, прокляті, прокляті…
Голос Григоріва звучав голосніше, ще трохи – і він зірветься на істерику. Видовище починало лякати Князевича, але він, попри все, не міг відірвати очей від телевізійного екрана. Все припинив Бурков – рішуче натиснув потрібну кнопку, зупинив бобіну, вимкнув апарат.
– Досить. Там ще є, не так багато, але основне ти почув. Більше тобі знати навряд чи треба, ти й так усе зрозумів.
– Я нічого не зрозумів, – щиро зізнався Ігор.
– Дядько в своєму Кременці віщував скорий кінець радянській владі.
– Де це, нагадайте.
– Сам до пуття не знав до цього часу, каюся. Тепер на все життя запам’ятаю – Тернопільська область, районний центр, недалеко від Рівненської. Там межа між областями практично рядом.
– Що, просто йшов вулицею та верз ось таку каламуть?
– Не просто. Він ходить у якусь там церкву. Дім молитви абощо, я до ладу не розібрав. Сам знаєш політику партії: релігія – опіум для народу. На Заході в нас народ іще забитий, скільки там більшовики, менше, ніж сорок років? Не всі пережитки вибито. Курй, до речі.
Прочинивши ширше кватирку, підполковник запросто переставив попільничку з журнального столику на диван, витяг із кишені кітеля пачку «Стюардеси»,
