– я сама поговорю з паном Жульєном.
На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді – захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жульєн уперто відмовляється від Елізиних руки і достатку.
Помалу Жульєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розважливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь звеліла всім вийти. Її охопило почуття глибокого здивування.
«Невже я покохала Жульєна?» – спитала вона себе.
Відкриття, що в іншу хвилину викликало б у неї докори сумління і вразило б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.
Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз'ятрювала собі душу, щоб гостріше відчувати нові відтінки щастя чи горя. А до того як у домі з'явився Жульєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне шахрайство, щастя, в яке вірять лише божевільні.
Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жульєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу як покохала і, щоб пояснити свій рум'янець, почала скаржитись на головний біль.
– Отакі всі жінки, – відповів пан де Реналь, голосно зареготавши. – Завжди в них щось несправне.
Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жульєна. Якби Жульєн був найбридкішою людиною у світі, тієї хвилини він все одно сподобався б їй.
Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав до Вержі, – села, що уславилось трагічною історією Габрієлі[19]. За кількасот кроків від мальовничих руїн давньої готичної церкви стояв старий замок з чотирма вежами, що належав панові де Реналю; біля нього – парк, розбитий так, як Тюїльрійський, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем для прогулянок. У кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.
– Кожне з цих проклятих горіхових дерев, – казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними, – коштує мені врожаю з пів-арпана землі; у їхньому затінку не родить хліб.
Пані де Реналь наче
