набагато раніше закінчив заняття з дітьми, і коли після цього присутність пані де Реналь знову змусила його поринути в думки про обов'язок і честь, він вирішив, що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, щоб вона залишила свою руку в його руці.
Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жульєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив – і це наче зняло з його грудей величезний тягар, – що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав небом густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жульєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішилися цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.
Нарешті всі посідали – пані де Реналь біля Жульєна, а пані Дервіль коло своєї подруги. Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жульєна, і він не знаходив, що сказати. Розмова не клеїлась.
«Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?» – казав собі Жульєн; через свою надмірну недовіру і до себе, й до інших він не міг не усвідомлювати, в якому стані зараз перебуває.
Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду додому. Він робив над собою надзвичайне зусилля, і в голосі його почулося хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь затремтів, але Жульєн цього не помітив. Жорстока боротьба між обов'язком і несміливістю була така болісна, що він нічого довкола не помічав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб'є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити, – інакше піду до себе й застрелюсь».
Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульєн уже не тямив себе від хвилювання, і на башті, над його головою, пробило десяту. Кожен удар фатального дзвону відбивався у його грудях, і вони мимоволі здригались.
Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлунював у повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, – вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жульєн, ледве усвідомлюючи, що робить, схопив її знову. Хоч який він був схвильований, його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її у своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жульєновій.
Жульєнова душа сповнилась щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання, її подруга вирішила, що вона нездужає, і запропонувала піти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь зараз піде до вітальні, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване право».
Пані Дервіль знову запропонувала повернутися до вітальні, і в цю хвилину Жульєн міцно стиснув руку, яку
