другий ранок Жульєн стримано й рішуче заявив доброму Фуке, який вважав справу вирішеною, що покликання до святого служіння церкві не дозволяє йому прийняти його пропозицію. Фуке не міг отямитись від подиву.
– Але ж подумай, – повторював він, – я беру тебе в компаньйони або, якщо хочеш, даю тобі чотири тисячі франків на рік! А ти хочеш вернутись до свого пана де Реналя, який ладен утоптати тебе в багно. Коли в тебе буде двісті луїдорів, хто тобі заважатиме піти у твою семінарію? Скажу більше, я обіцяю виклопотати для тебе найкращу парафію в окрузі. Знаєш, – додав Фуке, притишуючи голос, – я постачаю дрова панові ***, панові ***, панові ***. За дуб найвищого Гатунку вони платять мені, як за хмиз, але мені це вигідно: де можна краще вкласти свої гроші?
Та ніщо не могло переконати Жульєна, що посилався на своє покликання, і Фуке кінець кінцем вирішив, що друг його трохи схибнувся з розуму. На третій день рано-вранці Жульєн покинув приятеля, щоб пробути день у горах серед скель. Він знайшов свій маленький грот, але тепер у його душі не було спокою: другова пропозиція зруйнувала його. Як Геракл, він був на роздоріжжі, але не між пороком і доброчесністю, а між посередністю, що забезпечувала надійний добробут, і героїчними мріями юності. «Значить, у мене немає справжньої твердості, – подумав він; і цей сумнів мучив його найбільше. – Я не з тої глини виліплений, з якої виходять великі люди, бо я боюся, щоб ці вісім років, поки я зароблятиму на хліб, не відібрали в мене тієї чудесної сили, що надихає на великі справи».
XIII. Ажурні панчохи
Роман – це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.
Помітивши мальовничі руїни старої церкви у Вержі, Жульєн подумав, що з позавчорашнього дня ні разу не згадав про пані де Реналь. «Коли я йшов з дому, ця жінка нагадала мені про відстань, що нас розділяє, вона трималася зі мною, мов із сином ремісника. Певна річ – вона хотіла показати, як кається, що дозволила мені напередодні взяти її за руку… А все-таки яка гарна рука! Яка чарівна жінка! Скільки шляхетності в її погляді!»
Можливість розбагатіти, ставши компаньйоном Фуке, якось полегшувала хід Жульєнових думок: вони вже не так часто затьмарювались досадою й гірким почуттям власної бідності й приниженості в очах людей, що його оточували. Він неначе стояв на вершині, з якої міг оглядати і зважувати на око і найгірші злидні, й добробут, який усе ще вважав багатством. Жульєн не вмів глянути на своє становище очима філософа, але мав досить проникливості, щоб відчути, що після цієї маленької подорожі в гори він став іншим.
Юнака вразило надзвичайне збентеження, з яким пані де Реналь слухала його, коли він, на її прохання, став коротко розповідати про свою подорож.
Фуке кілька разів збирався одружитись, але його завжди переслідували розчарування в любові, в розмовах зі своїм другом він одверто говорив про всі свої прикрощі. Не раз, ощасливлений, Фуке помічав, що не він один користується ласкою коханої.
Розповіді
