навідався пан Шарко де Можірон, супрефект Бре. Вона сіла за високі кросна й заходилася вишивати. Пані Дервіль вмостилась біля неї. І тут, серед білого дня, наш герой не вигадав нічого кращого, як підсунути свій чобіт і злегка наступити на маленьку ніжку пані де Реналь, ажурні панчішки й гарненькі паризькі черевички якої, безперечно, привертали до себе увагу галантного супрефекта.
Пані де Реналь страшенно перелякалась; вона ніби ненароком впустила на підлогу ножиці, клубок шерсті, голки, щоб жест Жульєна міг здатись незграбною спробою підхопити на льоту ножиці, які впали зі столу. На щастя, маленькі ножиці з англійської сталі зламались, і пані де Реналь почала нарікати, що Жульєн не встиг їх спіймати.
– Ви ж раніше за мене помітили, що вони падають, ви могли б підхопити їх, а замість того ви так старалися, що тільки боляче наступили мені на ногу.
Вона зуміла обдурити супрефекта, але не пані Дервіль. «У цього гарненького хлопчиська кепські манери!» – подумала вона; життєва мудрість провінційного світу таких гріхів не прощає. Пані де Реналь знайшла слушну хвилину, щоб попередити Жульєна:
– Прошу бути обережним, я вимагаю.
Жульєн сам усвідомлював свою незграбність; він сердився на себе й довго обмірковував, чи слід йому розгніватись на це «я вимагаю». Жульєну вистачило розуму подумати: «Вона могла б сказати мені „вимагаю“, коли б ішлося про виховання дітей, але якщо вона відповідає на моє кохання, то повинна вважати, що ми рівні. Там, де немає рівності, нема й кохання…» І він почав пригадувати всі прописні істини про рівність. Розгніваний, він раз у раз повторював вірш Корнеля, який йому прочитала пані Дервіль кілька днів тому:
…Кохання рівність створює, а не шукає…
Жульєн, не мавши зроду жодної коханки, уперто грав роль донжуана і поводився весь день як несусвітний дурень. Одне тільки він розсудив правильно: нарікаючи і на самого себе, й на пані де Реналь та з жахом думаючи, що надходить вечір, коли доведеться сидіти в темному саду поруч із нею, він сказав панові де Реналю, що йде у Вер'єр до кюре, пішов після обіду й повернувся аж пізно вночі.
Коли Жульєн прийшов у Вер'єр, пан Шелан саме перебирався: зрештою старого священика таки звільнили, і його місце зайняв вікарій Маслон. Жульєн узявся допомагати доброму кюре, і раптом йому спало на думку написати Фуке, що непереборний потяг до служіння церкві спочатку не дозволив йому прийняти його ласкаву, дружню пропозицію, але тепер він побачив таку несправедливість, що, мабуть, буде краще для спасіння його душі відмовитися від священицького сану.
Жульєн був у захваті від своєї хитромудрої ідеї – скористатися з усунення вер'єрського кюре й залишити собі вихід, щоб мати змогу взятися за торгівлю, якщо прикра обережність переможе в ньому героїзм.
XV. Крик півня
Любов «амор» зоветься по-латині, Бува, що й смерть несе вона людині, Коли закохані терпіть повинні Гризоти, сльози й муки безупинні.
