був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев'ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом – зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. Всі, особливо ліберали, в один голос обурювалися витівкою мера.
– Як! Тільки тому, що цей майстровий парубійко, виряджений абатом, є гувернером його дітлахів, він наважився призначити його до почесної варти замість панів такого-то й такого-то, багатих фабрикантів! Треба добре провчити цього нахабу, хлопчака, це мужицьке поріддя! – галасувала дружина одного банкіра.
– Цей парубійко не промах, він при шпазі, – відповів їй сусід, – він може штрикнути в обличчя.
Зауваження належних до дворянства осіб були ще небезпечніші. Дами запитували одна одну: невже в такому кричущо-непристойному вчинку завинив тільки сам мер? Адже до цього часу він не виявляв ніякої поблажливості до простолюдинів.
Тим часом предмет усіх цих розмов, Жульєн, почував себе найщасливішою людиною у світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків гірського містечка. По очах жінок він бачив, що вони розмовляють про нього.
Еполети його виблискували яскравіше, ніж в інших, бо були нові. Кінь його на кожному кроці ставав дибки; Жульєн не тямив себе з радощів.
А коли вони порівнялися з старою фортецею, і його кінь, злякавшись пострілу маленької гармати, виніс його з лав, – радості його не було меж: якимсь дивом він не впав і після цього почував себе героєм. Він уявляв себе ад'ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею.
Але одна людина почувала себе ще щасливішою, ніж він: спочатку вона з вікна ратуші стежила за ним; потім сіла в коляску, поспішила в об'їзд і встигла саме вчасно, щоб завмерти з жаху, коли кінь виніс його з лав. Далі її коляска галопом помчала крізь другу заставу, на шлях, яким мав проїхати король, і повільно рушила за двадцять кроків слідом за почесною вартою, огорнута її благородною курявою. Коли мер мав честь виголосити привітання його величності, десять тисяч селян закричали: «Хай живе король!» Через годину, вислухавши всі промови, король в'їхав до міста, і маленька гармата знов салютувала йому безперервною пальбою. І тут стався нещасний випадок – не з канонірами, випробуваними при Лейпцигу і при Монмірайлі, а з майбутнім першим помічником, паном де Муаро. Кінь тихо скинув його в єдину калюжу, яка трапилася на шляху; зчинився переполох, бо треба було його негайно витягти звідти, щоб міг проїхати королівський екіпаж.
Його величність зійшов біля гарної нової церкви, яка з тої нагоди була пишно прикрашена яскраво-червоними заслонами. Потім мав відбутись обід, після чого король повинен був знову сісти в екіпаж і вирушити на поклоніння мощам святого Климента.
