style="font-size:15px;"> Жульєн був приголомшений.
«Он що таке гріх перелюбства… – подумав він. – Хіба можливо, щоб оті шахраї попи… мали рацію? Невже ті гріховоди мають привілей знати, що таке насправді гріх? Це неймовірно!»
Минуло хвилин з двадцять, відколи вийшов пан де Реналь, і весь цей час Жульєн бачив перед собою кохану жінку, що схилилась головою на дитяче ліжечко нерухома й майже непритомна. «Ось жінка з високою душею, і вона доведена до відчаю тільки тому, що спізнала мене, – подумав він. – Час збігає швидко. Що я можу для неї зробити? Треба на щось зважитися. Тепер ідеться вже не про мене. Що мені до людей та до їхніх паскудних кривлянь? Але що я можу зробити для неї?.. Покинути її? Тоді вона зостанеться сама в страшному горі. Від її йолопа-чоловіка більше шкоди, ніж користі. Він ще скаже їй щось жорстоке через свою грубу вдачу; вона може збожеволіти, викинутися з вікна.
Якщо я покину її, не наглядатиму за нею, вона признається в усьому. І хто зна, може, незважаючи на майбутню спадщину, він зчинить скандал. О Боже! Вона може все розказати отій наволочі абатові Маслону, який – звичайно, неспроста – під приводом хвороби шестирічної дитини не виходить із цього дому. Від горя, від страху перед Богом вона забуває, що це за людина, – він для неї тепер тільки священик».
– Іди звідси! – сказала раптом пані де Реналь, розплющуючи очі.
– Я б тисячу разів віддав своє життя, аби тільки дізнатись, як тобі допомогти, – відповів Жульєн. – Ніколи я тебе так не кохав, голубко моя люба, тобто тільки тепер я починаю тебе обожнювати так, як ти цього гідна; що буде зі мною далеко від тебе, та ще коли я знатиму, що ти через мене нещасна? Але не говорімо про мої страждання. Я піду звідси, так, моя люба. Але якщо я тебе покину, не оберігатиму тебе, не буду весь час між тобою й твоїм чоловіком, ти йому скажеш усе, ти себе занапастиш. Подумай, що він ганебно вижене тебе з дому, всі у Вер'єрі, всі в Безансоні базікатимуть про цей скандал. Тебе звинуватять у всіх гріхах; після такої ганьби ніколи вже тобі не піднятись…
– Цього я й хочу, – скрикнула вона встаючи. – Я страждатиму – тим краще.
– Але цим жахливим скандалом ти і його зробиш нещасним.
– Ні, я принижу сама себе, хай мене втопчуть у багно; може, це врятує мого сина. Така ганьба в очах усіх, може, й буде прилюдною покутою. Наскільки я можу зрозуміти своїм слабким розумом, хіба це не найбільша жертва, яку я могла б принести Богові? Може, він змилосердиться, простить мою ганьбу й залишить мені сина. Вкажи мені ще тяжчу жертву, – я готова на все.
– Дозволь мені покарати себе. Я теж завинив. Хочеш, я зроблюсь затворником-трапістом? Таке суворе життя може змилостивити твого Бога… Ах, Господи! Чому я не можу взяти на себе хвороби Станіслава?!
– О, ти любиш його, любиш! – вигукнула пані де Реналь, схоплюючись і кидаючись йому в обійми.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
