рибиною, щоб споживання її м’яса становило загрозу людському життю. Якби біля Еквадору сталася якась катастрофа, він би вже про це почув. Та й отруєна риба не б’ється у воді, а плаває догори черевом. І недобре пахне.
Усе гаразд, риба нормальна, нічого страшного з нею не трапилося.
Тіто сів за кермо та повів пікап до свого будинку на вулиці Рокафуерте.
– Стара, йди сюди! Поглянь! – рибалка почав гукати ще до того, як бризки, здійняті колесами пікапа, долетіли до ґанку. – Дивися, скільки риби!
– Ти рано…
– Та подивися, що я привіз! – Тіто говорив голосно, майже кричав, заглушуючи бентежну дрож у голосі. Він хотів якнайшвидше побачити виблиски у зазвичай скорботних і збляклих очах Марії, своєї дружини, щоб остаточно прогнати вагання та невпевненість.
І Марія його не розчарувала. Витягнувши худу пташину голову, вона зазирнула до кузова і здригнулася, ледь не підскочивши, як людина, яка зрозуміла, що зірвала джек-пот у лото.
– Заходь, поки не змок до кісток, – у словах не вчувалося бурхливої радості й уже давно не було любові, але те, як зм’якшилися складки довкола сухих губ і як потеплішали та зволожилися темні очі, говорило про настрій Марії Фернанди Мелендес краще за будь-які слова.
Тіто заніс один із кошиків до будинку та поставив на підлозі посеред тісної кухні. Із його шортів і футболки на дерев’яну підлогу скапувала вода.
– Дай води, – хрипнув він.
Марія Фернанда принесла кухоль. У її животі також забурчало, і Тіто це почув.
– Добре, – форкнув рибалка, одним махом вихиливши все до останньої краплі. – Добра вода.
Він зиркнув на калюжі під ногами, із задоволенням утягнув запах свіжої риби, який наповнив вузьку кімнату, та розвернувся до виходу.
– Ти куди? – запитала Марія.
– До Ґуаякіля.
– Поїж перед тим. Я швидко її зготую.
Тіто не відповів, зупинився біля шафи у коридорі, мовчки переодягнув футболку.
– Навіщо? Пізно вже, – наполягала дружина.
– Продати рибу.
Ринки в Ґуаякілі вже не працювали, однак рибалка мав контакти оптового торговця, Педро Касальєса, якому міг скинути улов навіть посеред ночі.
– Навіщо? – звівши брови, повторила запитання Марія. – І кому? Тому здирникові Касальєсу? Залиш її, Тіто. Не витрачайся на бензин. Завтра зранку продаси все на ярмарку.
Тіто Мелендес, заперечуючи, із неусвідомленою злістю мотнув головою та несподівано відчув себе провидцем, напрочуд чітко уявивши, що завтрашній ранковий ярмарок уперше за сто чи, може, й двісті років не відбудеться.
– Не патякай. Краще приготуй поїсти. Я повернуся за годину до півночі.
Утиснувши голову в плечі, він вийшов на вулицю під дощ.
Між Пуерто-Лопес
