на те свято одним учителем.
Владика засів на почеснім місці, і зараз розпочався екзамен.
Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Він відповідав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зі зворушення.
– Як тебе звуть, люба дитино? – питає владика.
– Марко Жмайло-Кульчицький.
– Це мій правнук, – каже старий Грицько, ясніючи з радості.
– Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених.
– Раяли мені це панове вчителі, і я про те думав, раяли, до котрого ліцея єзуїтів, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду.
– Чого ж до єзуїтів? Хіба ж у нас нема православних шкіл? От школа братства ставропігійського у Львові… або школа князя Острозького в Острозі… Не всі ще вельможі нас покинули.
– Чував я про це, та не під силу мені.
– Не журись, славний прадіде. Мого письма до князя, їх милості, вистачить, що його візьмуть не лише до школи, але і до бурси. Ти лише одежину приладь – і вишли.
Старий Грицько страх як зрадів. Він давно мріяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у світ між людей, став вченим чоловіком… славним. Старий дивився в Марка, як в образок.
Та розмова велася стиха, а під час того йшов екзамен далі.
Владика прикликав до себе Марка і погладив його по голівці:
– Маєш, дитино, охоту до науки, то твій прадід пошле тебе до школи вищої, геть далеко звідсіля, – поїдеш?
Марко м'яв шапчину в руці, спустив очі вниз і каже:
– Поїхав би, якби поїхав зі мною Петро.
– Хто це Петро? – питає владика.
– Я! – встає такий самий хлопець в шляхетській одежині. – Петро Конашевич.
– Ходи сюди, дитинко.
Петро підійшов до владики, а той став його сам випитувати. Відповіді були напрочуд гарні.
– Чий ти, синку?
Грицько відповів за нього:
– Це сирота. Батько поліг, як ми відбивалися від татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилітнього сироту взяв по присуду громади мій унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка віддати в школу, так ані дай боже без Петра. Я їх обох віддав. Разом вчаться, та мій рід любить його, як свою дитину.
– Де любов, там і благословення боже, – каже владика. – Добре, дітоньки, я подбаю, що вас обох приймуть… Підійдіть сюди ближче.
Хлопці приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петрові, дивився в його розумні очі та гладив по голівці.
– Слухайте, діти! Підете в світ, а при пильності вийдете на великих людей. Не забувайте ж ніколи, звідкіля ви вийшли. Останьтеся до смерті вірними синами православної церкви, не забувайте за рідну стріху, за наш бідний руський народ. Я вже старий і більше
