Мов із землі виріс новий прикордонний стовп і ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами, 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастьорках знову з'являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна.
Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, підстриженим під бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зігнуті в ліктях так, наче він усе підкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в траві. Наскільки міг Черниш зрозуміти, цей рудий сержант відбував службу в 1941 році саме тут, на кордоні.
Тепер він гумористично розповідав, жестами й вигуками зображував, як їх бомбили вперше. Найсмішніше сержант показував на мигах самого себе, як він шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мілкою і він гриз землю зубами, а літак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скільки мурашок бігало тоді по ній. Часи, часи!..
Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповідь і, нашорошений, обернувся до Черниша:
– Ви в Н-ську?
– В Н-ську.
– Буна дзіва! Моє вам… Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати – жартує він чи говорить серйозно. Кістляве, міцне, з колючим сторожким поглядом з-під навислих брів, воно мало вираз тієї лукавої напускної блазнюватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок. Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались.
– Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмітував.
– Нічого дивного. Я… вперше.
– А-а! – роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивований. – Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п'ять кроків…
– ?
– …Відступіться, я вам відкозиряю! Черниш спалахнув:
– Товаришу сержант[1]! Що ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?
З-під пом'ятої, в брудних плямах гімнастьорки в сержанта виглядала охвістям спідня сорочка. Вона була досить-таки брудна, і це ніби трохи встидало сержанта. Одначе він не розгубився, не почервонів, та й взагалі важко було уявити, щоб він коли-небудь червонів. Обличчя його було землисто-сіре і зосталось таким навіть, після того, як він витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тіло.
– Не гнівайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, – сказав сержант, заправляючись, і повіки в нього нервово засіпалися. – Бо не мама її прала, а дівчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало… Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, – інша річ! Все новеньке та чистеньке… З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали?
– То що?.. Поїздом.
– А я… на пузі повз, – сказав сержант майже пошепки і з такою щирою інтимністю, що Чернишеві стало раптом ніяково за свою гарячковість.
– Так ви справді з Н-ської? – згодом спитав Черниш уже примирливіше.
– Шельма буду!
– То що ж… підемо разом?
– В натурі. Ви та я – ось ми з вами уже й команда… А прізвище моє Козаков.
Козирнувши прикордонникам, вони зійшли на переправу, полущену, вичовгану за кілька днів тисячами ніг.
– Щасливо, товариші! – гукали прикордонники навздогін. – Пишіть!..
– Ждіть телеграми з Берліна! – відповів без посмішки Козаков.
Гули під ними соснові дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шуміла річка, вкрита білими сережками піни, руді хвилі арміями котилися десь із високих гір у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою підіймалася все вище, і було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора і до неї можна дійти.
Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п'яти, подавшись усім корпусом вперед, і розповідав, що він тікає з госпіталю. Там, бачите, його лікували після контузії електричними лампами, щоб не сіпалися повіки і не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина
Сержант клацнув каблуками з підкресленою бравістю.
