Україну… Весною це було, на світанку… В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна… два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, – гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, – уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації – і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси – всі, як один, впали навколішки, поцілували землю… І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках – бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок… Ех!
Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.
– Де твоя шинель, сержанте? – спитав Черниш, скидаючи свою.
– Шинель знайду, – знехотя відповів Козаков. – А поки що можна перестояти під оцим грибком. – Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. – Святий не прожене?
– Це спаситель… Ховайсь під мою шинелю, сержанте.
Вони накрились шинелею обидва.
Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там – далеко внизу, на рідній стороні, – ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш – ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, – обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.
II
– Ти звідки? – запитав Черниш Козакова.
– З Донбасу.
– Батько, мати пишуть?
– Я з дитбудинку. Шахтарчук.
– Сирота?
– О! Який я сирота? Сироти – це діти. А мені вже… скільки ж це мені… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.
Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.
– А боги в них такі, як і в нас, – зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп'яттям. – За що ж його розп'яли?
– То ціла історія, – стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.
– Отже… вперед на захід?
– Марш!
І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.
– Важка земля, –
