притихла, в дві оці дивлячись на парубка й намагаючись побачити в ньому того, хто здужав би добудитись її серця, зворушити його. Дивилась, шукала… але не бачила й не знаходила. Перед нею стояв просто Микола, той руденький хлопчина, який смикав її за чорні коси, дражнився, червонів і пригощав горішками та маминими медяниками, який завжди, з самого раннього дитинства, був як брат. Мо’, саме це й заважало їй розгледіти в ньому чоловіка, якого б змогла вона покохати. Так покохати, як Домна кохала Назара, щоб і лице, й очі світились, горіли самим цим коханням. Та, мабуть, не судилося…
Катерина зітхнула, і Микола, стлумачивши те зітхання по-своєму, нахмурив темно-руді брови.
– Ти ще ображаєшся на мене, Катеринко?
– А як ти гадаєш? – обізвалась Катерина. – Наговорив мені всього образливого, навигадував…
– Що ж я міг подумати, коли біля берега побачив вас із сотником, який тримав тебе своїми жадібними лапами? – із запалом проказав Микола. – Та я ледве втримав себе під тією вербою, щоб не кинутись на нього та не розбити його розгодовану мордяку.
Катерина заблимала очима.
– Миколо, невже ти приревнував?
Рум’янець на його щоках зробився ще яскравішим.
– А хоч би й приревнував. Та як мені не ревнувати, коли по селу поповзли вже всякі чутки… – похмуро промовив Микола, опускаючи голову.
– Які чутки, Миколо? – аж захолола від недоброго передчуття Катерина.
Микола ніяково переступив з ноги на ногу.
– Та так… ніякі.
– Кажи ж бо, – наполегливо мовила Катерина, підступаючись до нього та викидаючи вперед руку з кілком.
Микола важко зітхнув.
– Та говорять баби дурнуваті, що сотник одружитися вдруге надумав і на тебе, Катруню, око його впало. Та ще верзуть, що він мачусі твоїй обіцяв щедру винагороду, якщо допоможе тебе посватати… І вона… погодилась, – уже ледь чутно додав Микола, жадібно-запитливим поглядом упиваючись у збентежені золотаво-зелені очі Катерини, яка й не здивувалась, бо відчувала щось таке ще з неділі.
Микола мовчав, пильно вдивляючись у її очі, немов намагався вгадати дівочі думки, а потім тихо запитав:
– А ти, Катеринко, чи згодна ти стати його дружиною?
Катерина аж підскочила.
– Зовсім ти здурів, Миколо? Нащо ти мені кажеш таке? Нащо мені цей сотник? Не сподобний він мені, й дружиною я йому не буду!
Микола непевно посміхнувся.
– Справді?
– А ти ще й сумніваєшся? – нахмурилась гнівливо Катерина. – Та я… Гей, що ти робиш, пусти мене, скажений, – заголосила Катерина, тому що Микола раптом підхопив її на руки й закружляв. – Пусти, Миколо!
Він зупинивсь так само раптово, як і закрутився, не забрав долонь своїх сильних з її тонкого дівочого стану, а запитливо
