згодом почувся собачий гавкіт, а за ним крик баби Палажки Товкачихи:
– Рятуйте, злодії!
Минула ще хвилина, і нарешті показавсь Микола. Він знову заліз у жаливу й засичав ще голосніше. У руках він тримав наполоханого півня.
– Зловив ось!
Катерина простягнула руки над тином, забираючи притихлого півня, й почула Миколин шепіт:
– Виходь до верби опівночі, я чекатиму.
Вона ледь помітно хитнула головою на знак згоди, взяла під оберемок півня та й попрямувала до своїх воріт, де й далі стовбичила мачуха. Не сказавши й слова, вона пройшла у двір, випустила півня, взяла відро та пішла доїти корову, яку подарували батьки Ярини та яка була неабиякою розкішшю для убогих Мальків.
У темній хаті Гната Малька тихим, негаласливим господарем панував сон. Місяць уповні скрізь невеличке віконце вимальовував сріблясту доріжку на долівці, примарним світлом торкаючись обіднього столу з грубого дерева, лави, а на ній – Домни, що важко дихала, та Назара, який спав поруч долі на ряднинці. Піч же, на якій спав Гнат із дружиною, та закуток, де спала без Василя, що їздив у панських справах, Ярина, потопали в темряві. Усі спали. Молодиці доволі тихо, а от Гнат хропів, як і завжди.
Одна Катерина не спала.
Широко розплющеними очима дивилась вона в маленьке віконце поряд із рядниною, що правила їй за постіль, але не бачила ні місяця, ні гілля старої яблуні, що росла поруч із хатою. Перед очима була руда чуприна Миколи, який схилив голову та цілував її руки так… вона й сама не знала, як. Знала тільки, що ніколи раніше не цілував він її пальців і навіть подумати не могла, що то виявиться так приємно та… хвильно. Невже вона й справді ще може його покохати, хай не так сильно, та все ж покохати? Принаймні його дотик не викликав у неї відчуження, як дотик сотника…
Надворі тричі тихо просвистіло, і Катерина вся напружилась, здогадавшись, що то кличе її Микола.
Наляканою кішкою прослизнувши в сіни, вона вийшла надвір, де було видко, мов неясного ранку, та доволі прохолодно. Від хати вбік пролягла чорна тінь. Пробігши до хвіртки, Катерина вийшла на дорогу й побачила Миколу, який стояв біля тину.
– Я гадав, ти вже не прийдеш, – порушив він медяну нічну тишу, й Катерина здригнулась, бо голос його вдався їй незнайомим, хрипким та непевним.
– Я ж пообіцяла.
Микола нічого не відповів, тільки блиснув у пітьмі білозубою усмішкою та простягнув до дівчини широку долоню.
– Ходімо, прогуляємось до річки.
– Ходімо, – прошепотіла Катерина, зводячи на Миколу ясні золотаво-зелені довірливі очі. Микола затиснув її тонкі пальчики в сильних долонях і повів до річки.
Вони ледь відійшли на кілька кроків від двору діда Товкача, як Микола став.
– Земля холоднувата, а ти боса, – замислено промовив він, і не стямилась Катерина, як парубок швидко підхопив її на руки й притиснув
