то й про це спершу в своєму гурті радитися…
Це все розказував їм Рябченко і додавав:
– Тоді нас ніхто не подужає… Одно тільки… Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.
– А яка ж то? Кажи!
– Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.
– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.
– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.
– Хі! Що б то він і зробив?
– Почне каламутити в громаді, почне коверзувати – може лиха наробити.
– Та він уже тепер притих, – озвався Сучок, – відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
– Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..
– Цурається? – спитав Копаниця.
– Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам, – каже, – тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити».
– Ич, ідолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому ті багатирі!
– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.
– Дак що ж із ним робити? – спитав Денис.
– Приняти до нас у спілку, – відказав Рябченко.
– От такої!
– Іншого нічого не вигадаєш.
– Та в його й грошей нема.
– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голінний?
– Треба так зробити, щоб схотів, – обстоював за своє Рябченко.
– Ну, та як же ти зробиш? – не розумів Копаниця.
– А треба, щоб йому був великий бариш, – відказав Рябченко.
– Уже ж більшого, як усім, не буде!
– Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.
– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!
– Що ж ти маєш робити, – казав спокійно Рябченко, – коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.
– То тоді йому хвоста вкрутимо?
– Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.
– Бо він же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. –
