і сьогодні випили? І відповів Остап байдуже:
– Це наше діло, заводське.
І вийшов.
«Попутчик… так…»
Наталка, як пішов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: після пожежі прибирали. Пішли на роботу всі.
Юрко не пішов: йому лагодитись до лекції.
У посьолку було тихо, тільки діти на вулицях кричали.
Юрко підійшов до Наталки:
– Наталю! – і голос йому затремтів. Вона подивилась на нього й зблідла.
– Що таке? – і сіла на ліжко.
І він сів.
– Я вам, як товариш, як…
Вона подивилась на Юрка – йому горіли очі, і їй спалахнули очі.
Він узяв її голову й міцно обняв.
Вона тихо говорила:
– У мене не було дітей… Що ви кажете?.. Я не хочу…..На розі в меду горіла липа – пройшов солодкий дух.
– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…[54]
…Хтось закричав на вулиці. Наталка наставила вухо. Потім підхопилась.
– Якесь нещастя.
Заводські жінки чують нещастя – серцем. Вискочила…..На розі в меду горіла липа…
А потім у кімнату внесли Остапа й положили на ліжко. З крана зірвалась стальна хрестовина й перебила Остапові праву ногу.
НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ
Глибокі борозни літ… І це – тоска… Куди сховаюсь від могил твоїх?
…А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухім шляху. Мороз коле скло, мережить скло.
Школа, клас…
До повіту – 60, до станції – 80.
Навкруги: глуш,
глуш,
глуш…
Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.
…Знаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія».
«…В п'ятому віці – дикім і далекім – від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гуннів.
…Проходили віки. І прийшов глухий вік – XIV. І на невідомих азіятських верхів'ях підвелась грізна постать Темерлана…»
Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.
…Сосни гудуть-гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
– Хуртовина. Вітри.
Ох ви, сосни мої – азіятський край!
…Школа, клас.
Дітвора співає:
– Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…..Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:
– Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію – то так далеко! – Нестір – сторож:
– …Миколаївно! А хіба вже, мать, нема!
– Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестір:
– Ох, Миколаївно!
Я зупинився на найцікавішому місці. Правда? І як ви думаєте, чи не час мені плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!
