очі та поринув у сон. Мої м'язи повністю ослабли, я опустився ще нижче на стілець, глибоко зітхнув та остаточно заснув.
Прокинувся я від різких поштовхів по плечу, більше того, я навіть впав на пілогу. Розплющую очі та бачу посмішку Ангели. Вона стоїть наді мною з помаранчевим клітчастим фартухом через одне плече та каже:
– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.
– Так, звісно, я дуже зголоднів, – я.
– Чудово, бо Джо вже не збирається виходити з кімнати, лише забирає тарілки з-під дверей і мовчить. Щось він мені не подобається. Як гадаєш, з ним усе в порядку? – Ангела.
– Почекай, у сенсі я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.
– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогодні день пройшов добре, ми навіть заробили грошей на оренду, – Ангела.
– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навіть ту суму зібрали, – я.
– Ми працювали у звичному режимі, але багатьох покупців Джо відводив у іншу кімнату, а після того виїжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.
– Хм, що ж приховує цей старий?.. Треба дізнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуєш, мені подобається. – я.
– Дякую, – посміхаючись відповіла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.
– Дуже добре вийшло, – я.
Тільки-но доївши свою вечерю, я піднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я піднявся сходами й, дійшовши до дверей Джо, постукав і чекав на відповідь. Та він мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потім я й взагалі вирішив вибити двері, я тарабанив ногами, руками, плечем, і нарешті вийшло. Двері впали з рами, і я побачив Джо скрюченого у ліжку. Я швидко підбіг до нього і як тільки взяв його за руку, він схопив мене у відповідь і різко підвівся. Від нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янів від цього "аромату".
– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.
– Не дочекаєшся, я ще й вас переживу! – Джо.
– Тоді чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.
– Звідки мені знати, що ти виламуватимеш двері? Я просто спав! – Джо.
– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо після вчорашньої ночі, ще б ти помер! – я.
– Та хріна лисого, я не помру! – Джо.
Розмова зайшла у глухий кут, і ми просто сіли подалі один від одного. Він сидів та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кімнату: старий стіл; величезна, вся у пилюці, шафа, з якої виднілися кілька клаптиків тканини; ціла купа малюнків незрозумілих "тіней" та різні портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це і є онук тієї старої? Треба дізнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, він подивився на мене, огледів кімнату і глибоко зітхнув.
– Син
