ону пізнішого часу, і заліз до Вікіпедії. Прочитав: «Гівнократія – образливо-лайливий термін публіцистики… Хто саме запровадив у вжиток цей термін – невідомо. Трапляється у написаній 1986 року книжці Володимира Войновича “Москва 2042”. Одним із перших став його вживати ліворадикальний політик і публіцист Юрій Мухін, який узяв його в назву своєї книжки, виданої 1993 року». Отож маю шанс претендувати на певний сумнівний пріоритет.
1986-й – це рік виходу книги з друку, але перші розділи були написані за чотири роки до цього. Тоді наша спільна країна ще називалася Радянським Союзом і управлялася єдиною партією, керівний штаб якої, Політбюро ЦК КПРС, складався зі старих маразматиків, а на чолі стояв, добуваючи свій вік, марнославний і запалий у дитинство Леонід Ілліч Брежнєв. Його було так багато на телевізійних екранах (то він нагороджував когось, то його нагороджували), що дотепники придумали для радянських телепрограм загальну назву «Усе про нього і трохи про погоду». Тепер за тривалістю перебування на телеекрані з погодою змагається Владімір Путін. Тоді здавалося, що радянська держава ще міцно стоїть на ногах. Промисловість далі випускала у великих кількостях гармати, танки, ракети й літаки, Світовий океан перетинали ядерні підводні човни, всесильний комітет держбезпеки випалював крамолу всередині країни, і важко було уявити собі, що ця велетенська, могутня і страшна держава наближається до кінця свого існування. Хоча ознаки, і цілком очевидні, були. Країна випускала багато дорогої зброї, але хліб купувала в Америки, вершкове масло – у Фінляндії, туалетний папір – у Польщі, усе було дефіцитом. Вожді Радянського Союзу закликали молодь не спокушатися західними танцями і джинсами й оголосили курс на тотальну економію всього. У їдальнях і ресторанах четвер було оголошено рибним днем, тобто нічого м’ясного відвідувачам не давали. Людей закликали вживати після певної обробки засохлий і запліснявілий хліб, харчові відходи (якщо такі були) виставляти в спеціальних посудинах на сходові майданчики для подальшого їх використання. Кожному уважному спостерігачеві було зрозуміло: якщо країна розвиватиметься й надалі в тому ж напрямку, повне зубожіння народу, духовне і матеріальне, неминуче.
Країною правили загалом старі малоосвічені люди. Щоб керувати сучасною державою, їм були потрібні більш підготовлені помічники, і, зрештою, довкола них збиралися радники з усіх питань, перекладачі, спічрайтери і творці їхніх мемуарів, люди, що закінчили елітні навчальні заклади на кшталт Інституту міжнародних відносин і Вищої школи КДБ. Ці люди, уже більш-менш освічені, зі знанням іноземних мов, краще уявляли реальну ситуацію в країні й у світі. Їхній вплив на внутрішню політику поступово зростав, і можна було уявити собі, що управління країною колись перейде до них.
Зростала і роль релігії в суспільстві. Люди, зневірившись у комуністичній ідеології, у пошуках нової духовної опори тяглися до церкви. Партійні начальники дивилися на це крізь пальці, тим паче, багато хто з них самі таємно вінчалися і хрестили своїх дітей. Спостерігаючи ці тенденції, я передбачав, що в не надто далекому майбутньому партія, КДБ і церква зіллються в якомусь симбіозі. Звідсіля були ці та інші зміни в житті країни, які, як мені бачилося, можуть у не надто далекому майбутньому настати.
Я пам’ятав іще й про те, що радянські люди схильні упадати перед певною особистістю, людиною мудрою, непогрішимою, суворою, але справедливою, що втілює найвищі чесноти й не має жодних недоліків. Так свого часу сприймали Леніна і Сталіна, а в наш час із живих кандидатів на таку роль претендував Олександр Ісайович Солженіцин. Коли я писав свій роман, культ його особи в певному середовищі сягнув вершини, що стала ознакою масового божевілля. Йому приписувалися всі позитивні якості, які в межах однієї особи вміщатися не можуть. Будь-яка критика його текстів, думок і вчинків натрапляла на хвилю обурення і сприймалася як замах на найсвятіше. Це видавалося страшнуватим і смішним.
Коли вийшла друком «Москва 2042», ті, хто прочитав роман, розділилися на дві групи. Одні зустріли книгу вельми доброзичливо. Інші – вкрай вороже. Фанати Солженіцина відмовлялися вірити, що, виводячи фігуру Сим Симича Карнавалова, я мав намір висміяти не стільки передбачуваного прототипа, скільки схильність (на мою думку, згубну) нашого суспільства так легко творити собі кумирів і бездумно йти за ними. Мене посоромили, і це за лютістю звинувачень перевершило ті, котрі висували мені колись у СРСР. Атаки на мене тривали декілька років і поступово стихли, коли згас надмірний інтерес до особи Солженіцина як культової фігури. Але водночас зростала кількість читачів, які зауважували, що багато з написаного в книжці понад тридцять років тому дивним чином справджується. Вони завважили, що описаним мною Москорепом (Московською комуністичною республікою), де поєдналися держава, церква й органи держбезпеки, керує обожнюваний народом Геніалісимус, колишній резидент радянської розвідки у Німеччині, учасник Серпневої революції, герой Бурят-Монгольської війни, до того ж керує країною з космосу! – і, як вважають читачі, дуже нагадує Владіміра Путіна (його рейтинг нині сягає 90 %), а інший персонаж – отець Звіздоній – нинішнього російського патріарха. У романі
