номер паспорта, номер і дата рейсу, далі ще якісь цифри, що якось стрибали, самі з-поміж себе весело множачись. Нарешті цифри завмерли, вишикувавшись у таке число: 4 578 843,00.
– Квиток в обидва кінці, – прочитала фройляйн, – коштує рівно чотири мільйони п’ятсот сімдесят вісім тисяч вісімсот сорок три марки.
– Ого! – тільки й вимовив я.
– Але якщо ви внесете готівкою, ми надамо вам десятивідсоткову знижку, і тоді вся ваша поїздка стане вам всього… – Вона поворушила пальчиками, цифри знову пострибали й відобразили нове число. – Чотири мільйони сто двадцять тисяч дев’ятсот п’ятдесят вісім марок і сімдесят пфенігів.
– Це вже інша справа, – сказав я.
– Крім того, у разі вашого неповернення протягом трьох місяців сімдесят п’ять відсотків вартості зворотного квитка повернуть вашим спадкоємцям.
– Ну, це зовсім добре, – зауважив я. – Щоправда, у мене однаково таких грошей поки що немає, але я дуже сподіваюся, що мені допоможе гер…
– Міттельбрехенмахер, – підказала фройляйн Глобке.
От люди! Чому вони завжди лізуть зі своїми підказками? Невже ця фройляйн думає, що я без неї не міг би пригадати прізвище свого кращого друга?
Звісно, на Руді я покладався цілком даремно. Коли я зателефонував йому з автомата, він сказав, що із задоволенням позичив би мені необхідну суму, але, на його превеликий жаль, він сам нині перебуває у фінансовій скруті. Річ у тім, що останні шість мільйонів він витратив на двох вивезених із Саудівської Аравії жеребців, один із яких саме вчора зламав собі ногу. Тож три мільйони були та загули.
Як я потім дізнався, уся ця історія про зламану ногу була чистою брехнею. Руді просто боявся позичати мені гроші. Мільйонери, як я помітив, взагалі люди скупенькі.
Додому я повернувся засмучений, але частково заспокоєний. Не сталося, як гадалося. Не судилося. Може, це й на краще. Зрештою мені вже сорок, вік, із досягненням якого авантюр бажано уникати.
А щодо моєї дружини, то вона таким розвитком подій була, як я помітив, навіть задоволена. Бо я, який не є, а таки її чоловік. І якщо я чомусь застрягну десь у віддаленому цьому майбутньому, чи ж знайде вона собі іншого такого самого.
Дружина так розчулилася, що за вечерею запропонувала мені випити, чого зазвичай не робить. Мене, зрозуміло, довго вмовляти не треба. Першу чарку я випив із дружиною, другу і третю, коли вона вийшла до телефону, а четверту знову з нею.
– Так, – сказав я, – а все ж таки шкода, що не склалося. Дуже хотілося б подивитись.
– Та що там дивитися? Ти думаєш, там за цей час щось зміниться?
– За шістдесят років? – запитав я. – Невже ти думаєш, що за шістдесят років нічого не станеться?
Тоді вона нагадала мені розповідь нашого сусіда, який нещодавно помер. Колись він приїхав сюди з Росії з родиною і
