Його Величність. – Я достатньо забезпечений, аби дозволити собі брильянтові коронки.
Ось поміркуйте, що ви купили б своїм здогадним знайомим, якби вам випала поїздка на шістдесят років уперед?
Я стояв посеред відомого у Мюнхені магазину Кауфхоф (нашою мовою – Торговий двір) цілком розгублений. Справді, всього повнісінько, а що купити, не уявляю. Джинси? Запальнички? Калькулятори? Жуйки? Жуйки, щоправда, я чув, в Радянському Союзі з’явилися вітчизняного виробництва. Вони, звісно, поки що поступаються західним зразкам, але я анітрішечки не сумнівався, що упродовж шістдесяти років, з розвитком технічної революції, історичних постанов партії та уряду і трудового ентузіазму мас, у справі виробництва предметів жування й забезпечення ними широких верств населення стануться докорінні зміни на краще.
Ну, і щодо джинсів я також думав, що за шістдесят років якийсь прогрес неминуче настане, і вже принаймні польські, скажімо, джинси, чи угорські на крайній випадок, у Москві дістати буде можна.
Пару джинсів я все-таки купив. А ще купив якісь краватки, шарфики, дві складані по п’ять марок парасолі, електронні шахи, дві готовальні й усіляку парфумерію: губну помаду, лак для нігтів, пудру, рум’яна, тіні для повік, штучні вії – такі речі, я знаю, ніколи не старіють.
Про себе я, звичайно, також подумав і купив плівки для фотоапарата й диктофона, стрічки для друкарської машинки, блокноти й набір кулькових ручок. А крім того, я прикупив декілька пар білизни, шкарпетки, рукавиці, мило, зубну пасту, нову бритву «Жилетт» і дві упаковки лез. Усе це я придбав на той випадок, якщо ці предмети майбутнього виявляться хоча і незрівнянно кращої якості, але надто незвичними для мене. Побачивши майки з написом «Мюнхен-1982», я, звісно, тут-таки взяв штук п’ять. Потім у відділі карт і путівників я знайшов плани різних міст світу, у тому числі й Москви. Вирішивши, що цю річ варто також мати (хоча б для того, щоб порівняти Москву сьогоднішню з Москвою тодішньою), я взяв один із планів і порозглядав, дивуючись його детальності. У Москві, коли я там жив, також видавали схожі плани, але на них вказували лише найголовніші вулиці, та й то не всі. А на цьому я знаходив і маленькі провулки, і навіть сліпі завулки, у яких колись жив.
– Вулиці письменника Карцева там немає? – почув я позаду глузливий голос і, здригнувшись, озирнувся.
Переді мною у світло-зеленому плащі та сірому капелюсі стояв, усміхаючись, Льошка Букашев, мій колишній друг, однокашник і товариш по чарці. Колись ми разом навчалися на факультеті журналістики, а потім працювали на радіо, я в літературному відділі, а він на новинах. Вечори ми просиджували в Будинку журналістів. Іноді удвох, іноді утрьох. Він приводив із собою свого приятеля Едика, кучерявого молодика, який сам себе називав генетиком й іммортологом. Я цього Едика запитав при першому знайомстві, чи займається він подовженням тривалості життя. Він сказав, що завдання продовження життя його аж ніяк
