що він знає про мене більше, ніж я думав. А втім, мене це надто не хвилювало.
Від’їжджаючи від готелю, я побачив припаркований за рогом зелений «фольксваген». Потім, дорогою додому, я весь час позирав у дзеркало й зробив кілька перевірочних маневрів із заїздом у глухі провулки. «Фольксваген» не з’явився, ніяких інших ознак стеження я не помітив.
Дорогою я увімкнув приймач, який у мене завжди був налаштований на першу програму радянського радіо. Передавали концерт на замовлення трудівників моря. Спочатку невідомий мені читець-декламатор читав уривки з «Мідного всадника», потім оркестр Великого театру виконав «Танець маленьких лебедів» із балету Чайковського.
– А тепер, – оголосила дикторка солодкавим голосом, – у виконанні народної артистки Радянського Союзу… прозвучить українська народна пісня…
– «Ґандзя-рибка»! – сказав я уголос і як у воду дивився.
Скільки я себе пам’ятаю, в усіх концертах, що демонстрували нечуваний розквіт багатонаціонального мистецтва в моїй країні, завжди виконувалися одні й ті самі пісні. Якщо російські, то обов’язково або «Среди долины ровныя» чи «Вдоль по Питерской», а українські – чи уривок із «Наталки Полтавки», чи ось ця сама «Ґандзя».
Як на мене Ґандзя гляне,
В мене зразу серце в’яне.
Ой, скажіте, добрі люди,
Що зі мною тепер буде…
Не знаю чому, але саме «Ґандзя» виконувалася на всіх урочистих концертах, присвячених партійним з’їздам, і Дню міліції, і Дню космонавтики чи ще чомусь, а виконавиця в усіх випадках і за всіх часів була наче одна й та сама: висока, кремезна тітонька в чорному бархатному платті до п’ят і з великим вирізом на пишних грудях. На груди ці вона клала руки, як на підставку, заламувала пальці й лукаво мружачись, заходилася інфантильним мецо-сопрано:
Ґандзя-рибка,Ґандзя-птичка,
Ґандзя – славна молодичка…
Боженько мій, думав я, невже в цій країні насправді ніколи нічого не зміниться?
Збори мої були в розпалі, коли раптом пролунав дзвінок із Канади.
– Привіт, старий, говорить Зільберович.
– А, – кажу, – привіт, як життя?
– У праці, – просто відповідає він. – Ти чимось зайнятий?
– У якому сенсі? Зараз чи взагалі?
– Ну, зараз і взагалі.
– Ну, якщо взагалі, то зайнятий.
– Так от, кидай усе, бери квиток, і щоб завтра ти був у Торонто.
Я аж остовпів від такої пропозиції.
– Ти що, – кажу, – голубе, здурів, певне, зовсім? Чого це раптом я все кину і з Мюнхена помчуся в Торонто? Та що ж мені по-твоєму робити нічого, у таку далеч пертися?
– Старий, це питання не обговорюється. У Торонто заарендуєш кар, якийсь невеличкий, непомітний, виїдеш на хайвей, там візьмеш шостий екзит, проїдеш рівно два майли, на шулдері побачиш блакитний «шевроле». На даху антена,
