телефонував мені не від власного імені (власного імені в нього ніколи не було), а за дорученням іншої людини. Цьому іншому я не був підпорядкований у службі, не залежав від нього матеріально, на станові моїх справ його ставлення до мене ніяк не могло позначитися.
Ну, якби я його хоч якось шанував і готовий був кидатися стрімголов виконувати його розпорядження, так і цього ж не було. Більше того, у моїх очах він зі своїми претензіями на володіння остаточною істиною взагалі видавався фігурою комічною.
І все-таки, коли він мене до чогось закликав, я просто ціпенів і відчував, що відмовити йому мені не до снаги.
Тепер було те саме.
Як я мав реагувати на дзвінок Зільберовича? А ніяк. Комусь забагалося, що я мушу все кидати і кудись мчати. А мені здається, що я нікому нічого не винен, не мушу навіть і відповідати. У мене своїх справ по саму зав’язку.
Але щось мене нервувало й схиляло до думки, що не відповісти зовсім – незручно. Клянучи останніми словами й Зільберовича, і його, так би мовити, патрона, а почасти й себе самого, я вигадував подумки варіанти відмови, розпочавши з найзверхнішого (телеграфом): кому треба, той їде.
Коротко, чітко і зрозуміло. Але нереалістично. Бо уявити ситуацію, в якій Він їде до мене, навіть просто неможливо, а що я до Нього їду, це й уявляти годі.
Але чому, чому, чому?
Чому я не можу встояти перед цією людиною, яка мені не приший кобилі хвіст?
– Чому це ти ходиш такий збуджений? – закричала на мене дружина. – Що це ти смалиш цигарку за цигаркою й щось там мимриш?
– Хіба я щось мимрю? – здивувався я.
– Не тільки мимриш, але й пику кривиш, і дулі комусь сучиш. Якщо ти не можеш послати їх подалі, дай відповідь якось ввічливо. Скажи, що ти захворів, що в тебе якась конференція, що тобі треба книжку дописати.
– Еге ж, – засумнівався я, – а він скаже: а кому потрібні твої книжки?
– Ну, якщо вже він так скаже, то ти йому також можеш сказати: а кому потрібні твої книжки? На хамство завжди треба відповідати хамством. Ти сам себе ставиш на останнє місце, тому й інші ставлять тебе туди ж.
Вона мала рацію, як завжди.
Але коли вона поїхала в банк, я зателефонував в аеропорт, просто про всяк випадок.
Як я і передбачав, жодних прямих рейсів із Мюнхена в Торонто взагалі не існує, а летіти з пересадкою у Франкфурті – це вже занадто. З якого дива я маю долати такі перешкоди?
Хоча якщо розібратися, не гарячкуючи, то пересадка без речей не така вже й важка. Та ще й у Франкфурті у мене була одна, так би мовити, інтимна справа, заради якої просто так я б, звісно, нізащо не попхався. Але якщо за одним заходом…
Із Леопольдом Зільберовичом (по-простому – Лео) я познайомився на початку шістдесятих років через його сестру Жанету, з якою тоді навчався в університеті. У літературних (чи, мабуть, точніше мовити, наближених
