Карнавалова Гоголем, Достоєвським, Чеховим чи навіть Шекспіром, це скільки завгодно. Але річ у тім, що Толстим раніше він називав мене. А припустити, що на землі можуть існувати одночасно два Толстих, і тим потішатися я, зрозуміло, не міг.
Я, природно, запитав Лео, що ж за роман написав цей новий Толстой. Лео охоче відповів, що в романі вісімсот шістдесят сторінок, а має назву він «КПЗ».
– КПЗ? – здивувався я. – Про міліцію?
– Чому про міліцію? – спохмурнів Лео.
– Ну що таке КПЗ? Камера попереднього затримання?
– А, ну так, звичайно, – сказав Лео, – але роман цей не про міліцію. І взагалі це не просто роман. Це лише один том із задуманих шістдесяти.
Я гадав, що недочув, і попросив Лео повторити цифру. Він повторив. Я запитав тоді, чи не був цей новий Толстой пацієнтом божевільні. Лео сказав, що, звісно, був.
– Природно, – сказав я. – Якщо людина задумала написати шістдесят романів по тисячі сторінок, їй місце саме у психлікарні.
Як людина надто прогресивних поглядів, Лео розгнівався і почав на мене кричати, що з такими висловлюваннями мені слід звернутись кудись у КДБ або пошукати собі дружків серед лікарів інституту імені Сербського. Там мене зрозуміють. А він, Лео, мене не розуміє.
Ми тоді сильно погиркалися, я грюкнув дверима й пішов, думаючи, що назавжди. Але це було не вперше й не востаннє.
Наступного дня Лео зайшов до мене з пляшкою та сказав, що вчора він погарячкував.
Але коли ми випили, він мені знову торочив про свого генія й добрехався до того, що той не лише Толстой, а ще й Леонардо да Вінчі. Він така оригінальна людина, що свої романи, зважаючи на їхню велич і за об’ємом, і за змістом, називає не романами й не томами, а брилами.
– Уся велика зона, – сказав Зільберович, – складатиметься з шістдесяти брил.
– До чого тут велика зона? – не зрозумів я. Зільберович пояснив, що «Велика зона» – це назва всієї епопеї.
– А отож знову про табори, – промовив я.
– Дурень, табори – це мала зона. Утім, мала зона як частина великої зони там теж буде.
– Зрозуміло, – сказав я. – А КПЗ – частина малої зони. Так?
– Ось, – сказав Зільберович, – типовий приклад ординарного мислення. КПЗ – це не частина малої зони, а роман про ембріональний розвиток суспільства.
– Що-о? – вигукнув я.
– Ну ось послухай мене уважно. – Зільберович скинув піджак на спинку стільця й забігав по кімнаті. – Уяви собі, що ти сперматозоїд.
– Вибач, – сказав я, – але мені легше собі уявити, що ти – сперматозоїд.
– Добре, – з легкістю увійшов у нову роль Зільберович. – Я – сперматозоїд. Я вивергаюся у життя, але не один, а у складі двохсотмільйонного натовпу таких самих нікчемних хвостатих пуголовків, як і я. І потрапляємо ми одразу не в тепличні умови, а в кислотно-лужне середовище, де вижити вдасться
