компаніях, Лео, звичайно, завжди був там. Він примощувався десь у куточку і, тримаючи свій портфель на колінах, уважно слухав, а коли справа доходила до якогось ефектного пасажу чи вдалої гри слів, Лео, передчуваючи це місце, заздалегідь усміхався, кивав, перезирався з присутніми, заохочуючи їх звернути увагу на те, що от-от станеться. І якщо публіка на це місце також реагувала позитивно, Зільберович розходився в усмішці та потопав у хвилі гордості, неначе це він такого мене породив.
Згадуючи цей період свого життя, я дійшов висновку, що для письменника, звичайно, найголовніше – мати природжений талант, але на самому початку шляху дуже важливо зустріти такого от Зільберовича.
Наш роман із Зільберовичем закінчився, коли він зустрів Сим Симича Карнавалова.
Почувши перший раз це прізвище, я сказав, що воно несполучне з хоч трохи пристойним письменником. Таке прізвище міг би мати конферансьє чи бухгалтер, але письменник – ніколи.
Тоді я навіть уявити собі не міг, що з часом звикну до цього прізвища й воно мені здаватиметься не лише нормальним, але й цілком визначним.
Я пам’ятаю першу захоплену розповідь Зільберовича про колишнього зека, який, працюючи грубником у дитячому садку, пише приголомшливу (визначення Лео) прозу. Цей чоловік, заробляючи шістдесят карбованців на місяць, живе цілком аскетично, не п’є, не курить, вживає найневибагливішу їжу. Він пише з ранку до ночі (з перервами лише на сон, споживання їжі та підкидання вугілля), не потураючи собі ніяк, практично ні з ким не спілкуючись, бо, по-перше, боїться доносителів, а по-друге, цінує кожну свою хвилину.
Але з ним, Зільберовичем, він (Лео підкреслив це особливо) не лише спілкувався півтори години поспіль, але навіть прочитав йому вголос кілька сторінок із якогось свого твору.
– То як? – запитав я з прихованими ревнощами.
– Старий, – урочисто мовив Зільберович, – повір моєму смаку, це справжній геній.
І сказав це таким тоном, з якого не складно було зрозуміти, що хоча я теж у деякому сенсі, може, і геній, але все ж, можливо, не зовсім справжній.
Зільберович жив тоді на Строминці. З матір’ю Клеопатрою Казимирівною та з Жанетою. У них була окрема двокімнатна квартира. Цю небачену на ті часи розкіш вони мали тому, що дідусь Лео, Павло Ілліч Зільберович (партійна кличка Серебров), був героєм громадянської війни, на котрій, на щастя для наступних поколінь Зільберовичів, і загинув. Якби він загинув пізніше в таборах, житлові умови його онука навряд чи були б такими гарними. Мати та сестра Лео жили в одній кімнаті, а в нього була своя, окрема. Вона була вся обвішана портретами дорогих його серцю людей. На найбільшій, збільшеній зі старого знімка світлині був зображений дідусь Зільберович, років двадцяти п’яти, з чапаєвськими вусами, у шкірянці та з маузером на боку. Дідусь Зільберович був єдиним військовим у колекції портретів. Інші – улюблені письменники Лео, починаючи з Чехова
