спостереження за життям узагальнені, а потім побачив, що ні, він намагається вжити їх для практичних цілей.
Тільки-но поступивши в університет, він одразу виявив активність у комітеті комсомолу, невдовзі став комсоргом нашого курсу й кандидатом у члени КПРС. Статевої лінії він також з уваги не випускав і зійшовся з однією нашою студенткою, онукою історичного й героїчного більшовика, яка, крім того, як і Льошка, горіла на комсомольській роботі.
На другому курсі Льошка одночасно збирався одружитися на цій студентці й перейти з кандидатів у повноправні члени партії. Водночас його рекомендували в комсомольські вожді факультету, себто на пост, із якого Льошкові попередники дісталися самісіньких верхів влади.
І ось його висунули й мали голосувати й лише для проформи запитали публіку, чи має хто відвід. І тут на трибуну вийшла заплакана Льошкова наречена й сказала, що, як їй не важко, але вона мусить заявити товаришу Букашеву відвід, бо він людина з подвійним дном: на публіці каже одне, а в приватних розмовах – інше. Наприклад, у розмові з нею він назвав Леніна Вовка-морквинка.
Часи були вже ліберальні, тому з університету Букашева не відрахували. Але партійного квитка він не отримав, вождем його не вибрали, і більше того, у комсомолі він залишився, але зі строгачем в особовій справі. Ні про яку велику кар’єру вже не йшлося, і на радіо Льошка працював репортером найнижчого розряду, писав про передовиків виробництва, швидкісне топлення й високі надої.
Службове його становище й зарплата зростали дуже повільно, поки він знову, і майже випадково, не вийшов на партійно-статеву лінію.
Він десь познайомився з донькою заступника міністра іноземних справ і тепер свого шансу не упустив. Одружився, поступив у партію й став швидко надолужувати втрачене.
Ми з ним тоді розсварилися, і долі наші розійшлися. Я став дисидентом, мене виключили зі Спілки письменників і навіть хотіли посадити, а він навпаки, швидко йшов угору, став політичним коментатором на телебаченні, їздив за кордон, виконуючи якісь важливі доручення, і навіть, як я чув, входив до групи творців, що писали книги за Брежнєва. Зрозуміло, що в ті роки ми з ним у Москві не зустрічалися, а ось тут, у Мюнхені, зустрілися.
– Ну, привіт, – сказав він приязно й протягнув руку, яку мені, може, не варто було помічати. Але мушу зізнатися, що моєї принциповості на ці церемоніальні рухи ніколи не вистачало.
Потиснувши йому руку, я запитав, як він опинився в Мюнхені.
– Та так, – сказав він, й надалі всміхаючись. – Приїхав поглянути, де що дають.
Бажаючи якось йому дошкулити, я запитав, чи йому бракує того, що дають у ГУМі.
– ГУМ, друже, – сказав він мені напоумливо й цинічно, – існує для тих людей, хто несмачно їсть, кепсько одягається й кого б’ють у міліції. Крім того, там черги, а я черг не люблю. Ти не знаєш,
